4. «я не хочу буть дворянкою! краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном – це всяке знає! » - заявляє:

Володимир Дрозд народився 25 серпня 1940 року в селі Петрушин на Чернігівщині.

Володимир Дрозд із перших кроків у літературі тяжіє до філософських узагальнень, фантастики та до соціально-правдивих тем. І відразу ж отримує заслін на оприлюднення своїх творів.

Володимир Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1963) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи друкувати новели, Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника.

Був одружений з поетесою Іриною Жиленко.

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, та похоронений на Байковому кладовищі.

Людині дуже важко жити у світі без матері, без її любові та чутливого серця, яке зрозуміє всі болі і турботи своєї дитини. Образ матері — доброї, щедрої на любов і ласку — постає перед нами із творів Тараса Шевченка. Втративши маму дев'ятилітнім хлопчиком, великий Кобзар усе життя тужив за найдорожчою людиною. Тому і говорить митець про неї з таким обожнюванням:

Слово мамо.

Великеє, найкращеє слово!

Серед усіх людських законів є один невмирущий у своїй благородності — закон жертви. Кожен з нас більшою чи меншою мірою жертвує людям щось своє: час, знання, любов... Але найвища самопожертва — в материнстві. Мати дарує дитині не лише свій час і безмежну любов — вона віддає все життя, всю себе, кожну мить сердечної теплоти. Жертовність безталанної української матері Тарас Шевченко підносив до рівня найвищих надбань людської душі. З великим співчуттям розповідає митець про головну героїню поеми "Наймичка" Ганну, яка зневажила споконвічні цінності народної моралі, вчинила гріх, відцуравшись своєї рідної дитини, але спокутувала провину все життя, вимолюючи прощення у сина і Бога. Палко просить вона сина:

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба,

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе.

Весь вік "каралася" Ганна в "чужій хаті" і ніхто ніколи не бачив, як вона "щовечір, небога, свою долю проклинає, тяжко-важко плаче..." Дивовижну силу пробуджує в ній материнська любов. Адже Ганна змогла перенести стільки горя — жила бідною наймичкою в господі свого сина, любила його мовчки і до кінця днів розплачувалася за гірку помилку молодості, навіть помирати їй довелося не у своїй хаті.

У стражданнях, що їх зносить мати-наймичка, щоб бути біля свого сина й оберегти синову долю, розкривається сила материнської любові, святість материнства, глибина душі героїні поеми.

У творах Тараса Шевченка доля жіноцтва нещаслива і майже завжди трагічна. Але в той же час поет ставить звичайну жінку вище від усіх та усього, схиляється перед її вічними муками і терпінням, підносить образ матері до рівня національних святинь.