Твір на тему " ким стануть митько та сергійко в дорослому житті" ( ярослав стельмах " митькозавр з юрківки " )

Утворі митько та сергій змальовані як довирливі, вигадливі, та розумні хлопці, тож скоріше всього вони можуть стати дуже успішними людьми. вони можуть бути детективами або якимись шпигунами, адже їм їх вигадливість. або займуть ті посади, на яких треба рідко але якісно працювати, бо у творі вони трохи ледачі але зроблять що завгодно, тільки треба їх зацікавити, що і зробив той велосипедист. мені здається, що у них велике майбутнє, що вони будуть успішними та щасливими людьми!

Молодіжні коломийкиОй співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу,
Як попросять заспівати, я ся не відкажу.Як я стану коломийки співати, співати,
Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати.

Ой дрібонько коломийка, дрібонька, дрібонька,
Одна мила, друга люба, третя солодонька.

- Звідки мої співаночки! – питаються люди.
В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.

Та я собі заспіваю, тоненько засвищу,
Стільки знаю співаночок, як трави та листу.

Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
Та він мої коломийки по горах розсіяв.

Коломийку заспіваю, як ми веселенько,
Коломийку заспіваю, як болить серденько.

Коли собі заспіваю, то журба щезає,
Бо то ж наша коломийка такі чари має.

Ой Матію та Матію, відколи тя
Зроби мені коновочки, най співанки ношу.

Зроби одну, зроби одну та зроби ще другу,
Одна буде про весілля, а друга про тугу.

Ой я собі заспіваю двома голосами,
Один піде понад лугом, а другий лісами.

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.