Міні-твір літературний герой якого хочеться наслідувати

Мій улюблений літературний герой — Олесь з оповідання Григора Тютюнника «Дивак». Цей персонаж подобається мені своєю справжністю. Що я маю на увазі? Олесь не падав з неба, як Хлопчик-зірка чи інші вигадані герої фантастичних творів. Він є звичайним хлопчиком, який живе в українському селі й навчається в сільській школі. Щоправда, в реальному житті дуже мало таких людей, як Олесь. Він дуже любить і цінить красу природи. А його рідний дід Прокіп — протилежність своєму онукові. Людей, схожих на діда Прокопа, дуже багато, таких не треба навіть шукати. Оскільки дітей та дорослих, що цінують природу, як Олесь, практично немає, усі в селі його вважають диваком, у тому числі і дід Прокіп. Сам хлопчик не розуміє, чому на нього так кажуть, адже він ще малий.  

Коли я читаю про Олеся, то уявляю на його місці себе. Мене теж захоплює краса природи, тому я намагаюся дбайливо до неї ставитися. Мене обурює, коли після пікніка відпочивальники залишають непогашеним багаття або не забирають з собою сміття. Я не уявляю собі, як можна рубати дерева, не кажучи вже про те, щоб стріляти в звірів чи птахів. Це жорстоко, адже їм так само боляче, як і людям.  

Чому для сучасної людини любов до природи перестала бути нормою і викликає подив?! Коли дитина цілиться з рогатки в горобця, це нікого не шокує. А хлопчик, який бродить серед вкритих снігом дерев гає за дятлом, виводить пальчиком на снігу малюнки і захоплюється чарівністю зимового лісу, здається всім дивним…  

Які ще риси характеру сподобалися мені в Олесеві? Напевно, впертість, уміння відстоювати свою точку зору. Це помітно, коли він сперечався з вчителькою на уроці малювання. Розповідь про цей випадок вказує на талант хлопчика в живопису і свідчить про те, що він здатний не тільки милуватися природою, а й зображувати її на папері.  

Мене вразив епізод твору, де місцевий розбишака Федько Тойкало пригостив Олеся пирогом з м’ясом, а той хотів йому віддячити. Олесь навіть забув, що Федько його образив та боляче вдарив під око. Така поведінка дозволяє зробити висновок, що Олесь незлопам’ятний і вдячний. Він міг би стати щирим, вірним другом, але поки що не знайшов серед однолітків споріднену душу.  

Бути таким, як Олесь, досить важко, адже він відрізняється від інших дітей і для всіх є ізгоєм. Проте, я дуже хочу бути на нього схожим. Більш за все мені подобаються в ньому такі риси характеру, як доброта, людяність, співчутливість та небайдужість. Це найголовніше, що має бути в кожній людині.  

Отже, незважаючи на те, що всі на Олеся кажуть «дивак», його образ припав мені до душі, тому це мій улюблений літературний герой  

Новела «за мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. на той час о. гончарем був написаний роман «людина і зброя» про трагедію студентського батальйону, бійцем якого був і сам автор; у його уяві окреслю­вався роман «циклон» про страшну табірну одіссею радянських полонених. через те не дивно, що новела «за мить щастя» спов­нена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.її задум виник у далекій бірмі, у місті рангуні. тамтешні молоді солдати з автоматами й храми-пагоди, що нагадують опо­відачеві «стоги жовтогарячого жнив’яного блиску», стали імпуль­сом спогаду про давню історію. очевидно, цей архетипний образ сонячних жнив, снопів, полукіпків, як символ життя, зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поруч із образом смерті як кари за смерть. але тієї смертної кари не приймала душа автора, котрий пройшов крізь пекло війни и таборів. більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання — і ті дві смерті вже після вшни, коли фронтовикам мріялося про в1чнии мир. свої давні тривоги й сумніви автор відбив у слові, воскре­сивши найбільш вражаючі епізоди тієї давньої історії и намага­ючись осмислити те, що деталями окреслено історичні умови, здавалося б, локальної події, що сталася на жнивах у полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувалися окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії висловлюється опові­дач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. у ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом»; трапляється, місцеві любителі вина и «бійців споюють».

Вы будете смеяться, но всё что связано с Тарасом Шевченко и его «Кобзарём» напрямую связано с одним из методов захвата власти в чужой стране. Я подробно покажу это ниже мне в этом простой и логичный анализ прижизненных и последующих изданий его произведений.Что то странное творится и с «Кобзарём» и с его автором.При жизни Т. Г. Шевченко было несколько изданий «Кобзаря»:— первое, в 1840 году в Санкт-Петербурге, книга насчитывала всего 20 страниц;— второе издание было в 1844 году вместе с поэмой «Гайдамаки», под общим названием «Чигиринский кобзарь», и появилось исключительно потому, что сама по себе поэма «Гайдамаки» изданная в 1841-1842 году, почти не продавалась, а с 1844 года шла в «нагрузку» ко второму изданию «Кобзаря»;— третье издание было уже в 1860 году, уже после возвращения Шевченко из москалей (из солдат), обратно в Питер.Но вот что интересно, ни одно прижизненное издание «Кобзаря»  простому человеку посмотреть нереально! Даже фотокопии нормальной нет, что бы можно было посмотреть на каком же всё таки языке писал свои вирши нынешний «классик украинской литературы». Я даже больше скажу, даже посмертные издания «Кобзаря» практически отсутствуют до советского времени, а те что есть – почему то были составлены, отредактированы и переведены (!) во Львове (в то время Львов это не Россия, не Украина, а Австро-Венгрия!)!Хотя прямо о переводе трудов Шевченко не написано, а написано «выверено» по, внимание (!) «оригинальным рукописям Шевченко»!