Укр.літ 8 класс твір на тему: маруся чурай - реальна особа чи дівчина з легенди?

Наш рідний край легендами багатий. Є серед них страшні, чарівні, романтичні, захоплюючі. Одна з найромантичніших українських легенд розповідає про чарівну козачку з Полтавщини, яка є авторкою багатьох ліричних пісень. Про­те більшість із них до цього часу вважаються народними.

Який талант треба мати, щоб надати, здавалося б, звичайним словам безсмер­тя! Звідки взявся такий талант у поневоленій Україні? Таке питання може виникнути лише у того, хто ніколи не бачив чарівної Ворскли, не слухав її тихих, лагідних пісень у супроводі веселого тьохкання солов’їв із прибережних гаїв! Саме ця земля народжувала і народжує дива. Одне з них – Маруся Чурай, донька урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая. Він був справжнім лицарем свого часу. Як і всі козаки, вважав ганебною смерть не в бою, а деінде. Тому загинув, рятуючи життя Богдана Хмельницького. Маруся мала тонку ду­шу, кожна струна якої бриніла своєю піснею: мрійливою, сумною, про кохання, про козацьку долю і лицарську звитягу. Прості людські цінності, оспівані у піс­нях, запалювали серця слухачів, які розносили це полум’я Україною.

Сучасні поети-піснярі стверджують, що гарну пісню можна написати лише тоді, коли переживеш якесь моральне потрясіння. Можливо, це так і є, бо власна доля Марусі була трагічною.

Дівчина покохала молодого козака Грицька Бобренка. Але війна розлучила

закоханих. Тяжко Маруся переживала розлуку. Смуток і журба були такими безмежними, що вилилися із її душі піснею “Віють вітри, віють буйні…” Та вияви­лося, що війна – не найстрашніше лихо, ще гіршим є зрада. Після війни за наказом матері Гриць одружився з багатою донькою осавули. Несила було Марусі пережити таку ганьбу. Радше хай води Ворскли понесуть її далі від зради і насмішок. Але не судилося дівчині втонути. Іван Іскра, який багато років щиро ко­хав Марусю, врятував її. Порятунок не приніс ні полегшення, ні спокою. Ревнощі взяли гору над розумом, і Чураївна отруїла зрадника. Від страти її знову врятував Іван, який привіз гетьманський наказ про помилування злочинниці. Та найгрізніший суддя для людини – її власна совість. Вона прирікає людину на довічне спокутування своїх гріхів.

Марусин вік виявився коротким, але її душа жива. Вона живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідає кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. Отож скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме її душа. Збережімо пісню – душу Марусі Чурай!

Вільний дух народу що тлів попелом в не волі

Минули ті часи коли життя людей було настільки трагічним , коли кріпатство і поневолення душі брали вверх над людиною. Але все ж таки їм не зламати дух людський тому що вірний він своїй країні, своїм законам, вірі і своєму життю.

І лиш під натиском кріпатства той дух тліє в думках невинних. Згораючи до тла перетворюється в попіл але ж в цього попелу є надія і життя. В неволі під натиском журби коли вільний дух терпів усі знущання в душі його жила надія на те що коли не будь той попіл загориться палким вогнем.

Були і такі люди які не хотіли підкорювати свої душі рабству. Вони жадали волі і вірили що коли не будь із їхньою до вона буде.

І справді дорогою ціною обходиться воля . ось наприклад Остап і Соломія із твору дорогою ціною дорого платили вони за клаптик своєї свободи. Тікаючи вони постійно стикалися з новими перепонами на їхньому шляху до свободи, на них чатували смертельні небезпеки але це не зупиняє їх. Бо свобода важить для них більше ніж життя

Тому що проблема волі ціни внутрішньої реальної свободи не існує поза часом і просторо. Але ж ми повинні пам’ятати що не маємо жодного права перед обличчям пращурів впускати свою душу дух пристосуванства, можливість скоритися несправедливості якщо боротися з нею надто ризиковано.

Ми повинні пам’ятати що найважливіше в житті це воля, тому що хоч за клаптик свободи потрібно боротись ставлячи під ризик інколи і своє життя адже його просто не існує без волі.
(надеюсь хоть чем то)

Значення поняття «воля» для розуміння ідейного змісту повісті Повість «Дорогою ціною» — один із найкращих творів Коцюбинського. Художник слова розкрив правдиві картини підневільного життя кріпаків, їх нестримне прагнення до волі. Письменник у творі оспівує волелюбність українського трудового народу, закликає здобувати її, хоча б і дорогою ціною. Твір написаний у 1901 році, коли в країні пожвавився революційний рух і боротьба за волю розгорнулася з новою силою. Героїчні події минулого, до яких звернувся письменник, пробуджували в його душі сучасників приспані прагнення до волі. Чарівним називає письменник слово «воля». Це слово, що передавало найпозитивнішу мрію народу, розпалювало кров і в Остапа. Він бунтував, нагадував й іншим кріпакам, що «пора вже висунути шию з панського ярма». Герой утікає на вільні землі. У 30-х роках минулого століття в Україні посилюються протести кріпаків та селян проти жахливих умов життя. Вони спалювали садиби панів, вбивали своїх господарів, їхніх управителів, навіть виступали зі зброєю проти царських військ. Це був час Устима Кармелюка. Це була Велика битва, що наближала скасування кріпосництва. Саме про цей складний період розповідає у своїй повісті М. Коцюбинський, життя якого було пов’язане з селянством. Письменник порівнює кріпаків із волелюбним знесиленим туром, на шию якого було накладено ярмо. Однією з форм протесту проти кріпаччини була втеча від пана, і саме на початку XX століття це явище набуло масового характеру. Дорогою ціною здобувалася воля, право на щасливе життя, саме на цьому і наголошує письменник у своєму талановитому творі. М. Коцюбинський своїм твором прославляє бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів. Українське селянство, за словами автора, готове було дорогою ціною заплатити за волю. Воно не заплісніло в неволі, не втратило живої душі, сподівалося на визволення. Мрія про волю передавалася із покоління в покоління, опоетизовувалася у народних піснях, кликала до втечі від панів у ті місця, «…де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок». Волелюбний характер українців М. Коцюбинський підкреслює метафорою: «Ярмо було накладено на шию дикому турові», а сила, з якою селянство України бажало волі, порівнювалося з талими водами під теплим подихом весни, з повноводною річкою. Незважаючи на труднощі і поневіряння Остап зберіг любов до волі. Щоб це підкреслити, Коцюбинський в епілозі змальовує вітер, наділяючи його рисами живої істоти. А, відомо, що вітер у народній творчості — символ волі. Прагнення до волі, самовіддана боротьба за неї, мужність, відвага — найголовніші риси героїв твору. У цих образах втілено волелюбність українського народу, який ніколи не міг змиритися ні з пануванням іноземних загарбників, ні з пануванням «свої» поміщиків.