Напишіть твір-мініатюру (7-10 речень) на тему «чим мені сподобався твір а. чайковського «за сестрою»? ».

коли я читав повість а. я. чайковського «за сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. хоч павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії україни! і ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.

ось павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.

андрій чайковський не ідеалізує павлуся. хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору сулеимана, можна виправдати. ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку ганнусю і визволити її з неволі. цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.

, образ павлуся надовго запам’ятається не тільки мені а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.

Коли ми говоримо про важливих людей у своєму житті , то найчастіше розставляємо їх у такому порядку – батьки, близькі родичі, друзі, знайомі. Батьків та родичів не обирають, знайомих не впускають занадто глибоко у життя. І тільки справжній друг – та людина, стосунки з яким базуються на взаємності, доброзичливості, щирості та симпатії. От так стається – зустрічаються двоє незнайомців, що за певних умов стають незамінними одне для одного.

Без дружби життя не повноцінне – я повністю згоден з цим твердженням. Але лише якщо мова йде про справжню дружбу – не пусте спілкування, пліткування, використання одне одного з корисною метою. Оце все навпаки не приносить нам нічого доброго. Нащо вам друг, який з вами тільки тому, що йому більш нічого цікавого робити, і він легко зникне надовго, навіть не попередивши? Або друг, який з вами каже одне, аза вашою спиною пліткує про вас? Або той, хто спілкується з вами, тільки коли йому щось потрібно? Або заздрісник? Хіба такі «друзі» роблять життя повноцінним?

Ні, дружба має означати щось інше. У побутовому плані – це взаємна та щира симпатія, зацікавленість одне в одному, бажання поділитися думками та враженнями, комфортне проводження часу. Є прислів’я про те, що друг пізнається у біді. Але не тільки. Справжній друг не тільки до у скрутну хвилину, але й щиро порадіє вашим успіхам. Як і ви будете радіти за нього. Друг – це та людина, яка буде на твоєму боці, навіть попри тебе. Тобто друг зможе сказати «ні», якщо ти збираєшся нашкодити собі в будь-який б.

Та найкраще про справжню сутність дружби, як на мене, йдеться у казці «Маленький принц» А. де Сент-Екзюпері. Там у розмові Лиса з Маленьким принцом говориться, що для того аби стати близькими, треба пізнати одне одного. Треба впустити людину в своє серце, думки, життя. І самому увійти в його. Це – довіра, і саме вона священна. І це справжнє щастя – бути з кимось відвертим і знати, що тебе таким приймуть та не зрадять. І це необхідність для кожного з нас

Існування кожної людини ґрунтується на декількох первинних цінностях. Свобода - напевне є найголовнішою з них. 
Вже давно минули ті часи, у яких описані Михайлом Коцюбинським події були актуальні та, на жаль, звичайні. Але проблема свободи постає і зараз. Наскільки ж трагічним було життя людей, коли кріпа­цтво, поневолення духу і тіла людини були звичайними для суспільства. 
Що ж це за ціна, якою вимірювалася споконвічно бажана людством воля? Це - власне життя! Коцюбинський доводить, що життя дорівнює волі, а волю можна вибороти лише життям. І це стосується не тільки героїв оповідання, Остапа та Соломії, здатних на все заради волі, а й всього волелюбного українського народу. 
Остап і Соломія не просто не згодні терпіти муки кріпацтва, але й не здатні. Їхня людська гідність і глибоке переконання, що може бути і по іншому не дає закоханим миритися зі своєю долею. 
Остап Мандрика був вихований на оповіданнях діда, "який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані". Ті розповіді пробуджували в дитячій голові мрії про краще життя, войовничий запал. Остап не хотів змиритися з тим, що він, Соломія, дід - не більше, ніж худоба в пана. Він часто згадує, як катували сивого дідуся на стайні, як погрожував оббілувати і його самого пан. Хоча Остап любив свою землю, але жити в неволі для нього гірше смерті. 
Справжнім відкриттям в літературі є образ Соломії, в дівчині уособлюється вся краса і сила української жінки, не тільки скривдженої, страждаючої, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломія - то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе", - такі слова сказала Коцюбинському відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. 
Щоб бути справжнім товаришем Остапові, Соломія жертвує своєю красою, чудесними довгими косами, окрасою кожної жінки. Її засмучений погляд не покидає з того часу мою уяву. 
Бачу його, коли з жахом стежить вона за високими вогняними горами палаючих плавнів і в відчаї кличе тяжко пораненого Остапа. Коли на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого. Коли чорна безодня дунайської води заховує її тіло. 
Образи Остапа і Соломії не зникають, не знецінюються тоді, коли зникає крі­пацтво. Бо проблема волі, ціни внутрішньої свободи, проблема людської гідності та боротьби за неї існує поза часом і простором. 
Я вважаю, що цей твір має прочитати кожен українець, аби не припуститися колишніх по­милок, аби не втратити внутрішнє прагнення до свободи, аби не забувати, на­скільки дорогою ціною було колись сплачено за волю...