План до заспіву (з книги княжа україна) заспіваю вам не пісню про стару старовину, розкажу я вам не казку, а бувальщину одну. розкажу вам про минуле, що вже мохом поросло, що, нащадками забуте, за водою поплило. перед вами стародавні пройдуть хвилями часи, із могил до вас озвуться наших предків голоси. наших предків, що блукали по страховищах-лісах, що з природою змагались тільки з вірою в серцях. ах, тоді була живою вся природа навкруги і людину оточали духи — друзі й вороги. у часи ті бог великий не ховавсь в небесній млі, а усі боги родились і вмирали на землі. рано вдосвіта на сході прокидавсь ясний дажбог і ходив-блукав до ночі синім степом без дорог. по зелених пишних луках волос*(1) пас овець гладких, грів їх вовною м'якою, одганяв вовків від них. над дрімучими лісами, по пустелі степовій бог стрибог*(2) літав на крилах, грав на кобзі золотій. бог перун*(3) на чорних хмарах вічно землю об'їздив, часом плакав, як дитина, часом сурмами будив. часом гнівом його серце наливалось, як огнем: левом він ревів з-під неба і погрожував мечем. а в річках жили русалки, хануни-водяники*(4), лісовик свистав у лісі, і сміялися мавки*(5 треба добре було знати душі всіх богів земних, то коритись, то змагатись, то просити ласки в них. і змагалася людина, і вперед невпинно йшла, де ясним промінням-цвітом дивна папороть цві іваю вам не пісню про стару старовину, розкажу я вам не казку, а бувальщину одну. розкажу вам, як на горах славний київ наш постав, як він жив і розвивався, як столицею він став. хто й коли у ньому кнажив і в який ходив поход, хто боровсь за україну, за державність, за народ. розкажу вам, як боролись наші прадіди колись, як за щастя україни ріки крові розлились. розкажу, чому і досі чути стогони її і чому так довго в хмарах сонце рідної землі заспіваю вам не пісню про стару старовину, розкажу я вам не казку, а бувальщину одну.

Відповідь:

Цей твір вразив мене не тільки чудовими картинами природи, гуманним ставленням автора до тварин, а й майстерним відображенням переживань хлопчиків, які зробили все можливе, щоб врятувати лісового красеня.

Євген Гуцало на прикладі двох братів показав істинну чистоту душі і щирість серця. Бо саме такі люди, як ці хлопці, зможуть не тільки захистити свою землю, оселю, а й до ншим у скруті чи горі. Саме такими чесними, безкомпромісними, щирими повинні бути і ми, бо нашому поколінню належить майбутнє України.

Пояснення:

ГУЦАЛО ЄВГЕН

(1937— 1995)

Народився в с Старому Животові на Вінниччині в родині вчителів. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут імені М. В. Гоголя. Працював журналістом у різних редакціях, у видавництві "Радянський письменник".

Прозаїк, поет, кіносценарист. Автор кількох поетичних книжок, багатьох збірок оповідань, повістей, романів ("Люди серед людей", "Яблука з осіннього саду", "Скупана в любистку", "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Шкільний хліб", "Позичений чоловік", "Парад планет" та ін.). Багато писав для дітей ("Пролетіли коні", "У лелечому селі", "Зелене листячко з вирію", "Саййора", "Дениско", "Жовтий гостинець" та ін.). Лауреат премії імені Ю. Яновського та Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами світу і відомі далеко за межами України.

Моє враження від прочитання оповідання "Лось" Є. Гуцала

Велике щастя для людини — користуватися благами природи, насолоджуватися її красою.

Здавалося б, життя скрізь прекрасне. Але звідки ж тоді береться жорстокість, бездушність, підлість?

Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало.

Багато творів він присвятив природі. Його оповідання "Лось" наштовхнуло мене на роздуми про добро і зло. У лося багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й людина. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: "кругленьке, як підпалок, обличчя", у поведінці. Діти рятували лося, а він, "присівши у виїмку", насміхався над ними; діти переживали, боялися пропустити мить, "коли лось ворухнеться", а "Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги". Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням до нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи. На мій погляд, хлопці здійснили героїчний вчинок. Вони хоч і малі, але сміливі. Маленькі герої не побоялися рубати "зрадливу кригу", не злякалися погроз дядька, а "подалися в заповідник, щоб заявити охороні". Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Я з презирством ставлюсь до цього браконьєра, цієї бездушної людини.

Мене охоплює жах, коли я читаю опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям".

Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.