Будь ласка іть! ) віршованих розмір вірша "мій ангел такий маленький" галини кирпи

Володимир Рутківський. «Джури козака Швайки» («На козацьких островах»)

Объяснение:

XV ст. українські землі – Волинь, Чернігово – Сіверщина , Поділля, Київщина, Переяславщина – входять до Великого князівства Литовського. Основна маса населення в цей час зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля , Волині, Полісся. Решта території України була майже не заселена. Не меншою для українців була загроза і з півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. У XV – XVII ст. південь України був охоплений полум’ям безперервної боротьби з турецько – татарськими загарбниками. Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки.

Тишкевич - бере обманом, облудою, а не вмінням чи хоробрістю; хитрий, підступний, скупий, брехливий, думаючи лише про власні інтереси, не помічає потреб інших людей, не розуміє мотивів їхніх учинків, Вибудовує навколо себе недобрий, небезпечний і підступний світ, у якому вимушений жити самотою. · Повсякчас сам супроти всіх, бо, не потребуючи нікого, нікому й не потрібен, служить тільки власним інтересам

ответ:В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

Объяснение: