"повість минулих літ" це а) житійної літературиб) історичної прозив) літописної літературиг) полемічної літератури

В) літописної літератури

Ну короче там буде В бо ведеться література від літа до літа от і слово літопис.

Аналіз рік написання: 1847 літературний рід: лірика. жанр “мені однаково”: ліричний вірш (медитація). вид лірики: громадянська (медитативна). провідний мотив: патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину. віршовий розмір  “мені однаково” — ямб. тема “мені однаково”:   відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. ідея “мені однаково”:   віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження україни.   основна думка:   т. шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. художні засоби «мені однаково, чи буду…» епітети  – люди злії, лукавії, славній україні, окраденую (україну), метафора  – злії люди україну присплять, оксиморон  – малого сліду не покину // на нашій славній україні, на нашій — не своїй землі композиція  «мені однаково, чи буду…» вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та.

  нам судилося жити в час, коли немодно і навіть соромно говорити про загальнолюдські цінності, коли успішність людини вимірюється не здобутками, а грошовими рахунками, коли людська свідомість з народження зомбується телебаченням, а комп’ютери та інтернет паралізують не лише мозок, а й душу. у наш час молодь спілкується sms-ками та простими реченнями, поважає думку лише однолітків, а всіх дорослих вважає відсталими «стариками». тому поетичні рядки підлітків, хай навіть невпевнені та недосконалі, але сучасні й актуальні, сприймаються молодими людьми значно привітніше і зацікавленіше, ніж найнеперевершеніша поезія геніїв.

    майже всі відомі українські письменники, починаючи з тараса шевченка і закінчуючи ліною костенко, жили для того, щоб сьогодні ми сиділи за партами і слухали уроки рідною мовою, щоб кожен з нас міг пишатися своїм громадянством, щоб над світом лункою мелодією щастя дзвеніло горде наймення – україна! поети творили в часи, коли було заборонено писати українською. вони закликали палко і пристрасно любити найдорожче в житті – свою батьківщину. цим самим митці зберегли мову, вистраждали суверенітет держави, і все це – для нас. але що робимо ми? ! ми свідомо знищуємо те, що здобувалося століттями, віками. так, формально україна є незалежною, та коли поглянемо на сьогодення, то зустрінемося з суцільними парадоксами: державна мова в нас менше захищена, ніж мови національних меншин, український народ у своїй країні має менше прав, ніж грошовиті іноземці, закони пишуться під замовлення олігархів. все це не залишає нікого байдужим, і я – не виняток. всі свої переживання, роздуми про долю держави я вилила у поезію «ох, не однаково мені» — власний переспів вірша т. шевченка.

 

ох, не однаково мені

стою я на дніпровій кручі,

святій, тарасовій горі.

внизу – дніпро, гаї співучі,

та щось невесело мені.

закрий, тарасе, свої очі

і на вкраїну не дивись.

мабуть, не так взивав до бога,

не так за неї ти моливсь.

нема тут ляхів і монголів,

і безліч війн пережили,

та власні правнуки погані

убогу матір розп’яли.

мені однаково, чи будуть

нас поважати у кремлі,

чи не забуде рідну мову

земляк якийсь на чужині,

та не однаково мені,

як слово рідне забуваєм

на власній, не чужій землі,

як про історію народу

питаєм думки в москалів.

ні, не однаково мені,

коли дніпро вже за парканом,

коли полісся – зона лиха,

коли молитва за вкраїну

вже зовсім квола, зовсім тиха.

тепер наш київ – не зелений,

карпати – голі та сумні,

а вечорами біля хати

вже не співають солов’ї.

ні, не однаково мені,

що батька й матір забуваєм,

що ми в європі – прохачі,

що україну розриваєм.

ох, не однаково мені.