Як ставилися до полоненого діти і дорослі? Чому? ("Гер переможений") CРОЧНО

Ставилися всі до нього не дуже: діти прозивалися, топтали його клумбу з квітами. Дорослі жінки іноді жаліли. Чоловіки зневажали.

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: 
    — А листа від дядька Михайла нема? 
    — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. 
    Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: 
    — Що там у білому світі робиться? 
    Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. 
    Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" 
    — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. 
    — Не знаю, — відповів я і озирнувся. 
    Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. 
    Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. 
    — Глянь-но, — показала вона на дріт.
А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. 
    Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. 
    Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: 
    — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? 
    І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. 
    Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. 
    — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш. 

ответ:Завжди залишаються незабутні враження від кожної прочитаної книги. Мені подобається такий епічний жанр літератури як новела. Цікаво читати твір, у якому немає другорядних персонажів, коли можна дослідити психологію, душевний стан і причини вчинків тільки одного або двох героїв. Але найбільше в новелі мене, як і багатьох інших, приваблює напружений сюжет і несподіваний фінал. В цьому і краса цього порівняно невеликого за обсягом жанру літератури.

Таким твором є «Момент» Володимира Винниченка. Письменник знайомить читача і не знайомить одночасно з героями.  У новелі перед нами постають двоє людей: жінка і чоловік, імен яких навіть не вказано, відомо лише прізвисько жінки – Муся. Та й сама героїня відповідаючи на питання як її звати, говорить: «Фу, казна-що!.. А ім’я – пошлість», тим самим даючи зрозуміти, що мало знати ім’я людини для того, щоб пізнати її. Найбільше в цій жінці вражає її сміливість, яка зазвичай притаманна «сильній статі». Вона готова застрелити себе з револьвера лиш би не попастись в руки стражникам.

Объяснение: