30 знайдіть серед поданих помилкове твердження: а подружжя – остап і соломія – уособлювало прагнення українців до свободи б циганська родина, до якої потрапили герої, займалася грабіжництвом в іван котигорошко виявився справжнім другом остапа й соломії г багатьох українських утікачів вабила задунайська січ якого з героїв немає в повісті валентина чемериса « вітька + галя » а пріськи деркач в баби хіврі б причепи г федька- халамиидника 10. мені б хотілося мати такого друга, як ( вітька горобець, федько котигорошко, петро білий, міліціонер причепа, галя козачок), тому що

Відповідь:

Період 20-30-х рр. XX ст. харак­ теризувався наявністю надзвичайно

гострих дискусій у сфері драматургії,  що мали не так естетичний, як

політичний характер.

На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, чис­ленні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Держав­ний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Дер­жавний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса.  

Професійний театр 20-30-х рр.  XX ст. розвивався за двома напря­ мами, які умовно можна окреслити   як «психологічний» та «експериментальний». «Психологічний»  мимоволі асоціювався з театром  імені І. Франка, керованим Гнатом  Юрою, а «експериментальний» — з  театром «Березіль», який очолював  Лесь Курбас.

1922 р. керова­ний Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої сто­лиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національ­ного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну укра­їнського театру», «Березіль» власне був і театром, і мистець­кою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно- громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Лесь Курбас намагався  створити так званий «театр дії»,  який, на відміну від «психологічно­ го» театру, спирався на активну по­ зицію глядача. Це мав бути театр, що  втілює на сцені найскладніші твори з  усесвітньої драматичної творчості.  Крім того, Л. Курбас намагався пере­ дати засобами театрального мистец­ тва трагізм нового життя та націона­ льні прагнення українського народу.

.

Драматургія:

Для драматургії 20-30-х рр. характерним було взаємопроникнення ознак різних жанрів: трагікомедія ("Народний Малахій" М.Куліша, "Княжна Вікторія" Я.Мамонтова). Особливе місце у драматичному жанрі посідає фантастична п'єса, що тяжіє до антиутопії: "Марко в пеклі", "Майстри часу" І.Кочерги, "Радій" М.Ірчана, фантастична драма "Дума про Британку" Ю.Яновського.

Основоположником новітньої української драми став М.Г.Куліш, що першим серед драматургів свого покоління прийшов до психологічного письма, створив модерну драму українського революційного відродження. Біля витоків української модерної драми стояв і Я.Мамонтов. Його драматичні етюди, ліричні драми, п'єси романтичного, символістичного забарвлення йдуть від традицій О.Олеся та В.Винниченка.

Драматургія 20-30-х років чітко розподілена на 2 періоди: до 1934 р. і після нього. Її розвиток було штучно перервано, традиції були кинуті в забуття.

Пояснення:

керівники театру: Лесь Курбас, Гнат Юра, Панас Саксаганський.

Драматурги:  М.Куліш, І.Кочерга, І.Дніпровський, К.Буревій., Спиридон Черкасенко. Яків Мамонтов.

ответ:Протягом багатьох віків поети та письменники уславлювали у своїх творах образ української жінки та дівчини. Не обминув його і відомий український митець І. Котляревський. Справжньою перлиною літератури стала його  п`єса «Наталка Полтавка».

Головна героїня п`єси, Наталка, ніби  узагальнила у собі всі найкращі риси жінки, стала ідеалом національного характеру, гармонійно поєднала у собі зовнішню красу і багатий духовний світ.

Наталку показано як добру, ввічливу та чесну дівчину. Недарма про неї по селу кажуть: «Золото – не дівчина!».  Вона погоджується на шлюб з нелюбом лише тому, що не хоче завдавати прикрощів матері. Та кохання своє дівчина забути не може, хоча мати й каже, що Петро не повернеться. Адже Наталка вірить, що хлопець таки прийде, заробивши грошей на весілля. І лише те, що пройшло вже чотири роки та ще постійні нарікання матері змушують дівчину погодитися на нерівний шлюб. Але як тільки коханий повертається, Наталка розриває заручини з нелюбом. Делікатно, але наодріз проста бідна селянка відмовляє пану возному, пояснивши, чому вони не пара. Це характеризує її як сильну особистість, яку не лякають ні людський осуд, ні непорозуміння з матір`ю – заради кохання вона ладна подолати все.