Як диварлики віднайшли у собі гідність скласти план.

Проголошення державної незалежності України зумовило великі зміни в духовному житті, розвитку національної культури, літератури та мистецтва, в пробудженні історичної пам'яті народу. Ліквідовано багато «білих плям» в історії української літератури — повернено імена письменників, що були закатовані у сталінських таборах, тих, чия творчість оголошувалась ворожою, націоналістичною. 

«Розстріляне Відродження» — так називають митців 20—30 років XX століття, які були знищені більшовицьким тоталітарним режимом. У 30-х роках XX століття було знищено 80% української творчої інтелігенції, серед них багато письменників. 

Літературно-мистецьке покоління «Розстріляного Відродження» — це митці, які творили високохудожні твори, які прагнули піднести українську культуру до вершин світового розвитку. Серед них М. Хвильовий, В. Чумак, Микола Зеров, Василь Еллан-Блакитний, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, В. Винниченко та багато-багато інших. З 259 українських письменників, що друкувались у 1930 році, після 1938 року лишилося в живих тільки 36, і лише 7 із них померли своєю смертю. Хто вони — ці лицарі нашої культури? Що нам про них відомо? 

За останні десятиріччя XX століття було опубліковано твори багатьох митців «Розстріляного Відродження», деякі введені до шкільної програми — М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Вороний, М. Куліш. Твори цих митців розглядалися на уроках української літератури. Проте є безліч імен, які ще знаходять свою дорогу до широкого українського читача. Серед них я можу назвати Майка Йогансена, В. Чумака, В. Еллана-Блакитного. 

Рано пішов із життя В. Еллан-Блакитний — поет, журналіст, політичний і державний діяч, редактор газети «Вісті ВУЦВК». Поетичні твори митця увійшли до збірки «Удари молота і серця». Це поезії, написані у період з 1917 по 1920 роки, в них митець відтворює світ, який бачить, кривавий світ революції і громадянської війни. В. Еллан-Блакитний вважав, що цей період вимагав і революційних вчинків і настроїв, революційної поезії. Закличні рядки його поезії «Вперед» перегукуються з образами поезії Лесі Українки «Досвітні огні»: 

Ні слова про спокій! Ні слова про втому! 
Хай марші лунають бадьорі й гучні... 
Хай ніч облягає — та в пітьмі глибокій 
Вже грають-палають досвітні вогні... 

Своєрідність післяреволюційного часу полягала в тому, що відродження національної культури йшло попереду соціальних змін, і в цьому могутньому імпульсі було стільки виключно особистісного, що межі контрольованої державою культури ставали тісними. Зміна влади не принесла митцям бажаної свободи. Злет української літератури, театру викликав у влади бажання зламати цих людей, поставити їх на коліна. І був розроблений план — план, який являв собою зразок мистецтва знищення: голодомор 1932—1933 років, репресії 30-х років. 

До талановитих митців 20—30 років XX століття належить і Лесь Курбас, революційний театр якого ставив модерністські п'єси. Театр Леся Курбаса — це театр дії, для нього головне не традиційні декорації і бутафорія, а проблеми, почуття, які хвилюють глядача. Для його п'єс характерна гострота і актуальність тематики — це і проблеми українізації, історичної пам'яті народу, правдиве зображення тогочасного життя, без закликів щодо Леніна, Сталіна, партії більшовиків. За це й було його репресовано і розстріляно. 

Українські письменники, що стали жертвами сталінських репресій, повертаються до наших читачів своїми творами, а життєвий і творчий їхній шлях ще є темою дослідження для наших науковців.

Маруся Чурай народилася в 1625 році в родині козацького сотника Гордія. Після смерті батька вона залишилася жити з матір’ю в Полтаві, на той момент дівчині було приблизно 13 років. В молодості у дівчини було багато шанувальників, до яких належав і молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, синові хорунжого Полтавського полку, з яким була таємно заручена. Коли в 1649 році почалася Хмельниччина, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала його приблизно 4 роки. Проте, повернувшись до Полтави, Гриць уже не звертав уваги на Марусю, так як полюбив іншу – Галю із заможної полтавської родини. Ображена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке випадково випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для спокути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла в 28 років, не перенісши смерті коханого.

Объяснение: