Над чим змушує замислитися "сто тисяч"

Нещодавно ми прочитали твір видатного українського письменника Карпенка-Карого "Сто тисяч".

Твір належить до жанру комедія і в ньому порушена проблема грошей. Читаючи його, можна образно сказати,що смієшся крізь сльози, адже проблема сучасного світу-гроші. "Сто тисяч" змушує задуматися про цінність цих залізних монет і паперових купюр. Автор хоче донести нам,що гроші не є найважливішою частиною нашого життя так,як це було з Герасимом Калиткою. Карпенко -Карий хоче донести,що в житті є багато речей цінніших за гроші. Щастя, сім'я, любов, друзі, злагода і мир є значно важливішоб частиною людського життя. Також письменник показує нам, що манія грошей призводить до поганих,а то й буває трагічних наслідків.

Отже, гроші-це всього лиш маленька річ,без якої, звичайно,тяжко прожити у сучасному світі,але для людини гроші повинні бути просто матеріальністю,а не манією та жадобою.

Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю».

«Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся».

«Готувався до втечі повільно і розумно. Він став обкрадати конюхів. В одного вкрав ножа, в другого — сумку та харчі, у третього — вуздечку. Усе те ховав уночі в дуплясте старе дерево. При цім був покірний, слухняний, усім служив охоче, так що ніхто його не запідозрював».

«Або втечу і вернуся сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше так жити не можу, а бідної Ганни, мабуть, не відшукаю, пасучи табуни або вислужуючи татаринові у дворищі».

Однією з широковідомих жанрових форм поезії є послання, тобто віршований лист, звернення до конкретного адресата з проханням, побажанням чи напучуванням. А. Малишко наповнює його новим змістом, бо в “Листі до гречки” пише про звичайні речі і поняття, але в осмисленні їх піднімається до одвічних проблем людського буття. Загалом для поета характерне особливе ставлення до природи й усього живого: вони не просто захоплюють його своєю красою, а виступають мірилом людяності і моральності. Предмети і речі навколишнього світу А. Малишко персоніфікує, оживляє, як, наприклад, у поезії “Соняшник”:

Ото й всього, що вінчик, як в месії,

Але і той повернутий до нас.

Він півземлі насінням пересіяв,

А півземлі лишив ще про запас.

І, навпаки, ліричний герой поета перевтілюється в явища природи (“Я волошка, споконвік волошка...”, “Я — камінь. Я зростати хочу...”, “Я — небо. Я — полонище віків...”, “Я — корчуватий без. Я — фіолет рай-дерева...”). Так автор утверджує свій погляд на світ природи і світ людей, вибудовує власну модель натурфілософії, у якій мають панувати гармонійні відносини між усім сущим на землі, незаплямовані суспільною практикою людини, досягненнями науково-технічного прогресу.

У поезії “Лист до гречки” трохи інша тональність. Ліричний герой згадує про “мотори над полем рясним”, які “врізаються у майбутнє”. Це єдина деталь зі світу техніки, далі йдеться про буденні поняття сільського буття — гречку, бджоли, росу, бо вони оточували ліричного героя в дитинстві, творячи особливу ауру, атмосферу радості, тепла, добра. Щоб передати настрій зігрітих материнською ласкою дитячих років, поет використовує відповідні тропи. Це й метафори (“бджоли колихаються на вітрах”, “бронза літа”), й епітети (“килими білосніжні і медвянисті”, “тоненькі шершаві бджоли”, “весняна легенька пряжа”, “марево тепле”, “сизі ранки”, “бурштинові дзвоники”). З безмежним почуттям любові передаються спогади про дитинство, що підтверджується відповідним добором слів — “бджоли тчуть пряжу в мареві теплім”, “затишок снів”, “очі дитячі налиті росяною, живодайною, гречаною добротою”.

Ця ідилічна картина-спогад переривається гіркими згадками про голод, війну і знову про гречку, яка у важкі часи рятувала людей, бо “годувала кашею, замість хліба і молока”. Змінюється і настрій цього уривка: скупо, одним-двома тропами А. Малишко малює біль і горе цілого покоління своїх сучасників.

Закінчення поезії — урочисто-пафосне звернення до гречки, у якому тісно переплетено долю ліричного героя з долею його вітчизни, її історією, сучасним і минулим:

Дочко моїх гречкосіїв,

Сестро Дніпра і плуга,

Через вік твої білі вершечки

Нахиляються в очі мої!

Автор проникливо поетизує непримітну сільськогосподарську культуру, яка для загалу асоціюється з гречаною кашею, бо бачить у ній своєрідний символ України, відчуває дух предків-гречкосіїв, славить їхню доброту, працелюбність, незламність на складних історичних поворотах. Ліричний герой органічно пов’язаний із рідною землею — він народився і виріс серед білосніжних медвяних килимів гречки, яка захищала його, підтримувала в найскрутніші хвилини.

Настрій цього незвичного звернення (адже традиційно і в літературі, і в усній народній творчості оспівувались хліб, жито-пшениця), теплота і щирість інтонацій підкреслюється римо-ритмічними особливостями твору. Білий вірш дозволив поету поєднати схвильованість ліричного героя і детальність розповіді, високе і буденне, надати поезії емоційної сили і виразності.