Викладіть ваш погляд на цю проблему: як ми маємо відповідати тим, хто несправедливо завдає нам болю

Світ мистецтва у п'єсі А. Чехова "Чайка"

П'єса "Чайка" чи не вперше підняла завісу над таємничим світом театру, літератури. Чехов відверто говорить про проблеми сучасного театру і літератури, показуючи його вплив на формування характерів героїв, їхню долю.

Такою показана актриса Аркадіна. Вона вже відома, уславлена, здається благополучною. Але чомусь не дуже віриться у її ідеальний образ. її син, Трепльов, говорить про неї: "Она любит театр, ей кажется, что она служит человечеству, святому искусству, а по-моему, современный театр — это рутина, предрассудок". Чому ж здаються дрібними істини, які пропагує на сцені його мати? Насамперед тому, що ці істини навчили Аркадіну егоїстичної відстороненості від життя, привчили її грати життя, а не жити. Навіть матір'ю для Терпльова вона ніби стає на час, коли він поряд. А коли його немає поряд, то їй ще краще: можна здаватися молодшою. Поряд із нею не менш відомий автор — Тригорін. Він зажив слави талановитого письменника, проте Трепльов слушно зауважив про його творчість: "Что касается его писаний, то... Мило, талантливо... но... после Толстого или Золя не захочешь читать Тригорина". У цих словах мрія Трепльова про справжнє мистецтво, яке до об'єднати людей, зробити бодай щось, аби вони не почувалися самотніми. Ось чому його п'єса пронизливо, емоційно кричить про цю самотність, але його не розуміє навіть мати. Актриса перемагає в ній і тепер. Ревнощі людини богемного кола виявляються сильнішими від звичайного материнського почуття любові, розуміння. Це вражає Трепльова: "Виноват! Я выпустил из вида, что писать пьесы и играть на сцене могут только немногие избранные. Я нарушил монополию!" Щирість почуття не могли оцінити люди, для яких вже давно стерлася межа між життям і театром. Усе їхнє життя — театр, причому у найгіршому розумінні: справжні почуття давно вже замінені в них на звичні мізансцени і театральні паузи. Навіть людська доля для них усього лише сюжет для невеликого оповідання. Це так зване "мистецтво" спотворило долю Ніни, Трепльова. А для Ніни воно стало хрестом, який вона збирається нести усе життя. Це стане заміною життя і щастя для неї, бо вона отруєна театром: "Главное не слава, не блеск, не то, о чем я мечтала, а умение терпеть... Я верую, и мне не так больно, и когда я думаю о своем призвании, то не боюсь жизни". А для Трепльова театр, письменство не може замінити життя. Тому він кінчає життя самогубством.

Роздуми про щирість почуттів і справжність вчинків, про мистецтво і життя — це і є смисл п'єси "Чайка", однієї з перших п'єс про театр і літературу та життя людей мистецтва.

Серед багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті — "Гуси-лебеді летять", "Щедрий вечір". Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій.

Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жарптиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик — непосидючий, бешкетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей : "слабість" або "дурість", за словами односельців невситима — жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в "селі". Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик із задоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, "я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку".

Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім'ю. Неосвічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. "Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман", "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна". З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. "Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини".

А "з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсміювалися" сусіди. Бо "де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?"

Справжню науку проходить Михайлик гаючи життя дорослого світу. Він бачить і по-своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім'ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь-яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажучливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім'ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення.

"Прямо над нашою хатою пролітають лебеді" — так починається перша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси-лебеді — своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Недарма ж бо "Гуси-лебеді летять... над моїм дитинством, ...над моїм життям!"