Твір на тему: що краще жити за натурою чи в достатку? , .

С одной стороны - жить по простому, к примеру в деревне - это более душевно, большая часть людей не тычет пальцем со словами "вор!", "точно не за свой счёт живёт!" и т.д. Живёшь тихой и спокойной жизнью. Душа вольна на просторах. Но даже в этой жизни есть свои изъяны. Нехватка средств, отсутствие  необходимой к примеру медицинской ) в полном объёме, ведь во многих деревнях по серьёзным  ситуациям приходится ездить в город, а там уж - как повезёт..

Рассмотрим жизнь в городке. Здесь много вариантов. Есть живущие в достатке, но несчастны, ибо их гложат их "грехи", есть те, кто просто  в достатке и ни о чём не заботится - живёт на широкую ногу. Есть живущие по обыденному, ничем не выделяющиеся и вполне довольные своей жизнью. Так же те, живущие по обыденному, могут хотеть чего-то большего, но не прикладывать никаких усилий, или же у них просто не получается, не хватает сил и  упёртости.

Можно рассуждать по этой теме довольно долго. Но каждый человек сам выбирает как ему жить. И его выбор, духовные предпочтения, возможности, стремления, упёртость  и желание, решают, какой будет его жизнь.

а что касается моего выбора - я (пишешь как считаешь, либо про достаток, либо про обыденность)

надеюсь

«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»,

«…виросла на свободі, що виховання її було мужське, і що в тім прегарно розвиненим дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Ненька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчав її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралася вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».

«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»

«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»

«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»

«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя».

Подаючи історію села Піски, яке було започатковане колись якимсь козаком, автори також простежують і родовід головного героя, згадують про справжнього батька Івана Вареника, тобто Чіпчиного діда, яким був пан Василь Семенович Польський. Кріпачка Уляна, одслуживши в панському дворі, пішла заміж за Петра Вареника, а через три місяці «послав Бог Петрові сина Івана». Разом з панською кров'ю Чіпка успадкував панські вади. Це один із тих генетичних чинників, які мали вплив на формування його характеру. У спадок від баби Оришки — лагідної і доброї, він дістав зародки любові та добра. Недарма він казав: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб'є». Вона була єдиною, хто мав вплив на Чіпку.