У. кармалюк не міг повернутися до своєї родини («за сибіром сонце сходить»), бо виберіть одну відповідь: a. не мав грошей і цим самим не міг забезпечити її b. соромився своєї діяльності c. бо його могли спіймати d. не хотів її турбувати

С) бо його могли спіймати (він очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації)

Російський царат здавна зазіхав на цей «прекрасний, але дикий край». Уже Петро І розумів, яке значення мало б завоювання Каспійського моря і прилеглих до нього земель для воєнної та економічної могутності Росії. Активні воєнні дії за підкорення всього Кавказу ненаситній Росії розпочалися 1817 р. й тривали майже півстоліття (до 1864). Російська армія була неоднорідною: крім строкових солдатів у неї влилося багато кримінальних злочинців, усіляких авантюристів, хижих шукачів легкої наживи. Убивати, грабувати, руйнувати, нищити — стало їхньою професією, органічною потребою, засобом наживи. Для офіцерства різних рангів ця війна була доброю нагодою одержувати чини, ордени, монарші милості, багатства. Кавказька війна була дуже жорстокою. За наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно тубільців, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, вирубали сади й виноградники. Особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням. Чоловіків, старих людей убивали, а жінок, дітей, юнаків і дівчат продавали в рабство. Наприклад, тільки генерал Вельямінов за один лише 1823 рік продав у рабство ногайцям близько двох тисяч полонених кавказців по 150–250 карбованців за кожного. Він же утвердив звичай відрубувати голови горцям, за що платив солдатам по десять карбованців за одну, а черепи відправляли до Петербурга в Академію наук. Довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним ворогом не мали змоги. Нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані мирні), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало. На «звільнених» землях царі селили «надійних людей»: росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, усіляких злочинців і приблуд. Найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.

Завжди цікаво подумати про те, що ж станеться з героями улюблених творів після завершення історії автора. Можна довго фантазувати, представляти ті чи інші варіанти, але найчастіше сам твір має натяк на те, що ж відбувалося б надалі, якби автор продовжував писати. Повною мірою це стосується і оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки».

У цьому оповіданні автор розповідає історію хлопчика Юрка. Одного разу він повертався разом зі своєю подружкою з рибалки. Хлопчик не зловив риби, а тому хотів отримати хоч якусь користь в той день. Крім того, він хотів покрасуватися перед дівчинкою, а тому відібрав кілька каченят у качки. Він приніс їх додому і кинув там, хоча вони ніяк не могли проводить свого часу без води та без своєї мами-качки. Пізніше дівчинка Тося спробувала врятувати каченят, але було вже пізно. Після цього випадку у Юрка зіпсувалися відносини як з Тосею, так і з іншими хлопцями, які були його друзями. Зрештою хлопчикові стало дуже соромно за те, що він вбив каченят.

Я думаю, що такі випадки в дитинстві можуть вплинути на подальше життя людини. Якби Євген Гуцало продовжував свою розповідь, він би напевно показав, як сильно прояви совісті вплинули на Юрка. Після цього неприємного випадку з каченятами Юрко напевно став би дуже уважно і обережно ставитися до всього живого, що його оточує. Він би з особливим трепетом доглядав за свійськими тваринами і ні в якому разі не ображав би тих тварин, які живуть поза його будинком. Юрко ще довгий час відчував би сором за той свій вчинок з каченятами, а навколишні люди напевно натяками нагадували б йому про цей випадок. Втім, думається, що з Тосею він рано чи пізно помирився б. Ця дівчинка зовсім не схожа була на ту, яка може довго ображатися. До того ж, вона б напевно побачила б душевні страждання Юрка з приводу його вчинку і пробачила б його.

Чомусь мені здається, що таке трепетне і відповідальне ставлення Юрка стосувалося б не тільки тварин, а й людей. Він, як ніхто інший, відчув би цінність життя всього живого, що оточує людину. Я не виключаю, що продовження історії від Євгена Гуцала полягало б у тому, що Юрко знайшов би собі таку роботу, де йому необхідно було б допомагати всім оточуючим людям і робити їм тільки добро від чистого серця.

Продовження твору Евгена Гуцала «Сім’я дикої качки» зображувало б преображення головного героя Юрка. Читачі змогли б прочитати про те, як змінився цей хлопчик, які благородні і добрі людські якості він би почав проявляти. Все це сталося б через ті муки совісті за той вчинок з каченятами.