Фанфікшн до новели сойчине крило​

Если тебе сочинение, то вот

Усвідомлення Т. Шевченком власної місії поета

Великий поет, говорячи про себе самого,

про своє я, говорить про загальне —

про людськість, бо в його натурі лежить

усе, чим живе людство.

В. Бєлінський

Висловлювання В. Бєлінського адресоване російському поетові М. Лермонтову. Проникнення в його зміст дає право підстави стверджувати, що воно (висловлювання) віддзеркалює сутність великого українського мислителя Т. Г. Шевченка, який "...вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно пов'язаний". Невмирущий дух поета, — писав П. Грабовський, — "витає над рідкою Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення".

Найбільше мене вразив вірш "Минають дні, минають ночі...". Його можна назвати мистецьким кредо письменника, бо саме в цій поезії, написаній у 1845 році, автор дав відповідь на ті запитання, які тривожили його ще до викупу з кріпацтва:

Нудно мені, тяжко — що маю робити?

Молитися богу? — Так думка не та.

Вірш є продовженням, розвитком тих медитацій, з якими зустрівся читач у посвятах М. Щепкіну. Можливо, між Т. Шевченком і М. Щепкіним, коли вони мешкали в Петербурзі, відбувалися розмови, в яких поет просив порадити, що робити: "чи журитися, чи тім'я розбити?". З роками, набувши досвіду, Великий Кобзар усвідомив те, що людина народжена не для того, щоб "гнилою колодою по світу валятись". Вона не має морального права прожити життя даремно, її обов'язок — залишити по собі добрі справи, певний слід на землі.

Проблеми, які порушує митець, є доказом того, що він розпрощався з ілюзіями, в його світогляді сталися великі зміни. Настало прозріння. Поет іншими очима дивиться на світ, душею і серцем усвідомив глибокі соціальні конфлікти, антинародну роль кріпосників-лібералів, став на шлях викриття самодержавного ладу, а отже, визначає своє місце в житті. У зверненнях до долі, сповнених величезної пристрасті, поет дає відповідь на питання, як жити, як діяти, і констатує, що найстрашніше й найганебніше в житті — "спати", бути байдужим і пасивним, глухим до людського горя.

Викликає душевне хвилювання і поезія "Мені однаково, чи буду...". Вірш навіяний роздумами про те, що буде з письменником найближчим часом. Поет передбачає, що на нього чекає заслання "у снігу на чужині". І перед читачем постає на весь зріст велич Шевченка як людини, що живе самовідданою любов'ю до народу, до України. Йому байдуже, як складеться власна доля. Він не певен, що його вірші будуть пам'ятати, він не знає, чи скаже батько синові: "За Вкраїну його замучили колись". Боліє поет серцем за майбутнє рідного краю, його непоголеного народу.

Т. Шевченко навічно залишиться в пам'яті народу як людина-громадянин, готова до самозречення заради щастя рідного народу, України.

Великий вплив на Михайлика мала мати, яку він дуже любив, до мови якої весь час прислухався. Мати ріднилася з природою: вона дослухалася до неба, до землі, до схлипування роси. Увага до всього доброго, красивого перейшла Михайликові від матері. Тому він теж, як свята, очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито.

Михайлик підріс. Він дедалі більше прилучається до роботи в господарстві, у всьому допомагає батькам. І скільки в нього гордості! Хоч як не хочеться йому поспати рано-вранці, але встає, коли його будить мати пасти коняку Обмінну. Михайлик знає, що це його обов'язок. Я ще подумала, що я не така. Треба й мені виправлятись. Мене дуже вразив випадок, коли Михайлик хотів йти поковзатись на ковзанці. Аж тут назустріч батько, наказує везти до млина мішок гречки. Хлопчик вертає додому, запрягається в санчата і везе мішок до вітряка. І стільки тут виявилось поваги до батька, слухняності. Хоч інколи буває, що Михайлик не послухається. Але це тільки тоді, коли знає, що це якась дрібничка, що прикрощів батькові чи мамі він цим не завдасть.

А як хотілося Михайликові стати справжнім женцем! Він чекає цієї урочистої хвилини з нетерпінням. Ось мати розгорнула і дозволила Михайлику взяти серп і починати жати. Мені сподобалось, що батьки, за народним звичаєм, радять хлопчику поглянути на схід сонця і почати "на щастя". Михайлик хвилюється, його аж в жар кидає. Але похвала батьків підбадьорює його, і він уже вільніше орудує серпом. Хлопчик працює старанно, напружено, але втоми не відчуває! А коли тато вправно зв'язав сніп, нажатий Михайликом, і поставив його "гузирем на стерню", то це була найурочистіша хвилина в житті хлопчика. Михайлик був гордий з того, що він вливається в лави дорослих трударів: "І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!" От де по-справжньому відчувається повага до хліборобської праці, до народних звичаїв.

Влітку Михайлик теж допомагає батькам у господарстві. Він пасе коняку, громадить сіно. Про свої успіхи хлопець розповідає вчительці Насті Василівні. Йому приємно, що вчителька його хвалить.

У Михайлика добре та відкрите серце. Він любить і криву качку з перебитим крилом, і собаку Рябка, і стару коняку Обмінну. Всіх він вважає за своїх друзів. А коли дізнається, що тато хоче продати Обмінну, то йому на душі стає так важко. Михайликові шкода розлучатися з конякою. Він звик до неї, полюбив, тому й не спав цілу ніч. А вранці підхопився, щоб востаннє напоїти її. Він так зворушливо прощається з конячкою! Тому можна виправдати Михайлика за те, що він просив за неї так багато і навмисно давав Обмінній таку негативну характеристику, коли продавав її. Та як не боляче було Михайликові розлучатися з Обмінною, але довелось. Мене вразила глибина душі хлопчика. Я навіть подумала, що хотіла б мати такого друга. Він чесний і правдивий хлопчик.

Михайлик тягнеться до книжки. Він перечитав усі книжки, які були в хаті-читальні. А коли дядько Себастіян записав його до найбільшої бібліотеки в Майдані-Трептівському, то Михайлик аж засяяв з радощів. Це було найщасливішою подією в його житті.

Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться писати п'єси. Спочатку Михайлик багато їх перечитав, а потім і сам захотів написати.

Михайлик — справжній товариш. Найкращим другом для нього є Люба. Між Любою та Михайликом такі світлі, чисті дитячі відносини. їхня дружба щира. Михайлик уміє дорожити цією дружбою. Він ніколи не образить Люби, не дасть її скривдити, захистить від нападника.

Він правдивий хлопчик, глибоко шанує батьків, поважає старших. Михайлик вдячний батькам, що вони навчили його всього хорошого. Завдяки батькам він не цурається ніякої роботи: вміє рубати дрова, боронувати, за плугом ходити, молотити на жорнах, працювати на городі.

Першим учителем у Михайлика був дядько Себастіян. Йому подобалось, що дядько розмовляє з ним, як з дорослим, дає йому читати свої книжки, іноді довіряє Михайликові свої "дорослі" таємниці. З повісті перед нами постає майбутній письменник, який потім своїми творами прищеплюватиме нам любов до нев'янучої краси чародійного слова, любов до людини-трудівника, до людини-творця.