Що є найбільшою цінністю наталки варіанти: родина, пісня, любов, праця

ответ:Родилась в интеллигентной украинско-белорусской семье 21 июля 1906 года в поселке Ильинское под Москвой, где её родители проводили летний отпуск. До сих пор не установлено, в каком из нескольких подмосковных населённых пунктов под названием «Ильинское» произошло это событие, так как свидетельство о рождении Елены Телиги утеряно.

Мать была дочерью православного священника, учительницей, отец — инженером-гидротехником, работал на Москве-реке, Волге, Клязьме, Северском Донце, был одним из авторов орошения Голодной степи около Ташкента. Старший брат Сергей также был поэтом (писал на русском языке под псевдонимом С. Нальянч), но по сравнению с ней он почти неизвестен.

В 1911 г. жившая в Москве семья Шовгеновых переезжает в Санкт-Петербург, а оттуда в мае 1917 г. в город Изюм на Харьковщине, где жили родственники Елены по отцовской линии. С весны 1918 г. отец Елены работал в Министерстве путей сообщения, а с сентября — и профессором в Киевском политехническом институте, и семья жила в Киеве. Там Елена обучалась в женской гимназии Александры Дучинской. Судя по табелю, училась она в гимназии посредственно. В 1919 г. частное образование прекратилось, и Елене пришлось перейти в народную школу.

В ноябре 1920 года отец Елены, вместе с украинским правительством, уезжает в Польшу, а с апреля 1922 — в Чехию. В мае 1922 г. эмигрирует и мать Елены вместе с ней и её братом Сергеем, однако сначала они поселились в г. Тарнуве (Польша). Через два месяца они переехали в г. Подебрады (Чехия), где отец Елены занимал должность ректора в Украинской хозяйственной академии. В 1923 году Елена получила аттестат о среднем образовании и поступила на историко-филологическое отделение Украинского педагогического института им. Михаила Драгоманова в Праге. Тут она познакомилась со своим будущим мужем Михаилом Телигой, кубанским казаком и бывшим сотником Армии УНР. Они поженились 1 августа 1926 года. В конце 1920-х гг. впервые начала публиковаться поэзия Елены Телиги.

Осенью 1929 г. Елена вместе с мужем переехала в Варшаву, где уже с 1928 г. жили её родители. В Варшаве Елена нуждалась, иногда работала моделью в магазинах, однако затем ей удалось устроиться учительницей начальных классов в украинской школе.

Объяснение:

Ще довго за нами лунали слова дядька, та ми не хотіли нічого чути. Нас переповнював розпач. Ми спішили додому. Треба було розказати батькам чим займається дядько.  

  Батько вислухав нас і скрушно помахав головою. Він знав, що дядько Шпичак не гребує браконьєрством, але вбивати тварин заповідника – то вже занадто. Це так просто не минеться. Лося почнуть шукати. Брехня рано чи пізно вилізе назовні, тоді, мабуть, штрафу не минути. Та особливо батька засмутило те, що пережили ми, його діти. Один смертельний постріл перекреслив життя і надзвичайний порятунок лося.

 Коли увечері зайшов дядько, усі з осудом дивилися на нього. І ті вісім недоброзичливих очей рідних людей, мабуть, уперше зачепили  дядька.  Він дав нам тверде слово більше не вбивати тварин.  

або таке

Ми спішили до найріднішої людини. Позаду ще довго лунали крики дядька. Згодом усе затихло, тільки поскрипував сніг під ногами.  

   Без хмизу, зі сльозами на очах зустріли маму. Вона уважно вислухала нашу збентежену розмову. Запевнила, що тварину заповідника будуть шукати, тоді неодмінно накажуть дядька. Адже на селі відомо, що він займається браконьєрством.  

   Коли прийшов батько, він теж долучився до цієї важливої теми. Його дуже засмутило те, що ми стали свідками убивства беззахисної тварини. Батьки не раз казали дядькові покинути цю брудну справу, та він не слухав, а тільки підсміхався. Тепер у нас зажевріла надія, що заслужене покарання дядька Шпичака стане справжнім порятунком для тварин лісу.  

або таке

Діти мчали чимдуж до заповідника. Тільки б устигнути. Покликати дядька Степана. Він найкращий ветеринар, тому обов'язково врятує бідолашну тварину.  

    Шпичак відстав. Повернувся і швидко подався геть із лісу, поки ще ніхто інший не бачив його біля великої лежачої  тварини. « І навіщо треба було стріляти у того лося?» - тривожно повторював сам собі. Ні, йому зовсім не дошкуляла совість. Він боявся тільки відповідальності за те, що убив тварину зі заповідника.  

  Від пронизливого холоду тварина прийшла до тями, та біль не давав піднятися. До лося хлопці поверталися з ветеринаром та підмогою. Великий житель заповідника  був спокійним. Впізнав людей, що опікувалися ним, і не пручався.  

    Добре, що рана не була смертельною. Та й лось був сильним і  життєлюбним. У зоопарку хлопцям дозволили відвідувати тварину. Лось вдячним поглядом зустрічав своїх рятівників.

   Дорослі полагодили довкола паркан. Тепер ніхто не зможе скривдити тварин зі заповідника.