Нужнот выписать с оповідання скарб олекса стороженко приказки прислів\я та фразеологізми там много не надо хелп

Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере.

За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

їсть неборак, аж за ушима лящить

"Хвалить шинкар п'яницю, а дочки своєї за його не віддасть!"

Объяснение:

Повість «Захар Беркут» — одна з найяскравіших перлин у творчості видатного українського письменника Івана Яковича Франка. У ній автор торкається багатьох важливих проблем, одна з яких — це проблема вірності та зради, що знайшла своє втілення в головних героях твору. Я вважаю, що ця тема актуальна й у наш час, а вирішення даної проблеми є дуже важливим і для майбутніх поколінь.Дивний сон попереджав старшину тухольської громади Захара Беркута про страшні криваві події. На його докину насувалася «чорна хмара» монголів, які хотіли захопити слов'янські землі. Його сина Максима вороги захопили в полон, де тримали в залізних путах. Але не міг Бурунда-бегадир зі своїм військом подолати сміливих захисників долини. На поміч йому став хитрий боярин Тугар Вовк, який мріяв заволодіти багатствами тухольського краю, поневолити його людей. За його наміри тухольці виганяють злодія з долини. Щоб помститися, боярин об'єднується із Бу-рундою, обіцяючи йому провести його військо через гори. За це він очікує нагороду — хоче, аби йому віддали у власність долину та тухольців. Повною протилежністю своєму батькові постає донька Тугара Вовка — Мирослава. Вона щиро кохає Максима, захоплюється рідним краєм і любить свій народ. Дівчина не може зрозуміти і вибачити батькові його зраду. Її розум та відвага дуже допомагають тухольцям у боротьбі. Вона втікає від зрадника і приносить радісні звістки Беркуту, який вже не сподівається бачити свого сина живим. І саме тоді Мирослава зрікається свого батька: «Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів... Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю». Сміливість і незламність Максима викликають у Тугара співчуття і захоплення: «І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його донці?.. Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість?.. Отже ж, тепер зрівнялися: оба вони невольники і — оба нещасливі». Не погодився Максим на умови боярина повернутися у рідну долину, бо натомість тухольці мали пропустити монголів через долину.Вірність Захара Беркута, Максима та Мирослави своєму краю та своїм переконанням вражає та захоплює. Справедливе покарання зрадника доводить перемогу правди та щирих людських стосунків. Повість мені сподобалась своїм оптимізмом і утвердженням любові та сили народного духу.

Злам XVIII—-XIX ст. позначився появою нового літературного напряму — ро­мантизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой зда­тен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.

Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію зако­ханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.

Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».

Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.

І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.

Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».

Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання перехо­дять у світлий смуток:

Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.

Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи — його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:

Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру — Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.

Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його ото­чує ненависне йому «порядне товариство»:

Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, — Ох, коли б їм серця трохи!

Серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.

із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають віль­но груди».

У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для роман­тиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.

Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.

Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.

«Книга пісень» Г. Гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світо­вій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й ме­лодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати лірич­ному герою Гейне