Написати твір роздумщо таке зрада яка за неї розплата за твором тарас бульба

Зрада — це одне з найболючішого, що може пережити людина. Найстрашніше, коли отримуєш удар у спину від найдорожчої людини, навіть якщо це стосується дрібниці, чогось незначного й неважливого. Усе починається з малого. Я впевнена, що той, хто має можливість підставити в будь-якій ситуації, згодом зможе й зрадити. Я вважаю, що удар у спину забувати й прощати не слід нікому: ні коханій людині, ні другу, ні товаришу. Так, це важко витримати, та всі життєві ситуації роблять нас сильнішими.Яскравим прикладом зради в родині є відома біблійна легенда «Каїн і Авель». Адам і Єва мали двох синів. Авель пас овець, а Каїн був землеробом. Перший був щирим, приносив жертву з чистою любов’ю. Другий — злий та жорстокий, усе робив тільки з необхідності, без страху Божого. Жертву, що приніс Авель, Господь прийняв, а ту, що Каїн — ні. Між братами зародилася заздрість. Каїн не міг пробачити того, що його жертву Бог не прийняв. Одного разу через заздрість Каїн убив свого брата в полі, де той пас овець. Найстрашніше, що вбивця навіть не покаявся перед Богом, а зухвало брехав, що не знає куди зник Авель. За страшний злочин Господь покарав Каїна, зробивши його вигнанцем і блукачем по землі.

Думаючи про біблійну легенду, не можу не згадати й твору Ольги Кобилянської «Земля». Це соціально-психологічна повість. Особисто для мене «Земля» є одним з найкращих творів, у якому описується життя простих селян. За основу повісті письменниця взяла реальні події. Ольга Кобилянська показала трагедію братовбивства, що трапилася в родині Федорчуків. Письменниця хотіла доказати, що не люди живуть для землі, а навпаки. Івоніка та Марічка Федорчук мали двох синів. Михайло та Сава були абсолютно різними. Хлопці мали різні погляди на життя, інтереси, смаки. Михайло, старший син, був дуже спокійним, працьовитим, не мав шкідливих звичок, а також дуже вродливим: «І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою». Сава був нервовим, конфліктним, любив випити, щось украсти, стріляти звірів заради розваги: «Росте й горнеться кудись… на не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалига на кружок вивернеться». Сава боявся, що батьківська земля дістанеться Михайлу Однієї ночі брати пішли до лісу за жердинами, щоб полагодити тин. Другого дня Михайла знайшли в лісі вбитим. Виявилося, що Сава вбив свого брата. Таким чином землю ніхто з хлопців не отримав. Старший брат загинув, а молодшого батьки позбавили ділянки. Земля для селянина є тим, заради чого можна піти на вбивство...

Отже, я точно знаю, що ніколи не можна зраджувати своїх рідних та друзів, свою Батьківщину. Треба жити в мирі й злагоді. Заздрість, зло, зрада руйнують взаємовідносини між людьми.

Образ Килини у творі Лісова пісня втілює людську бездуховність, егоїзм та лукавість. Він контрастує з образом Мавки і є близьким до образу матері Лукаша. Хоч спочатку ми гаємо Килину працьовитою господаркою, але у третій частині показано її конфлікт з мамою Лукаша за її неробство. Килина підступна жінка, тому що знаючи про кохання Лукаша і Мавки все ж таки зваблює молодика, чим завдає сильних страждань Мавці. Килина в житті цінує лише матеріальні цінності (у неї дороге вбрання і худоба — «корова турського заводу»), а душа її не здатна до справжніх почуттів. Образ Калини — це постать насамперед трагічна. І трагізм цей полягає в тому: що їй не дано більше, ніж іншим, як, наприклад, дядькові Леву чи Лукашеві. Зрештою, вона така, як і більшість із нас, а тому, насправді, викликає не осуд, а співчуття як людина, у якої через певні внутрішні (і зовнішні) причини не склалося щасливе життя Калина — це молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішною.  Образ Килини «Лісова пісня» є символом ненажерливості, непримиренності, насильства й ненависті, це людина, в якої немає нічого святого Джерело: http://dovidka.biz.ua/lisova-pisnya-obraz-kilini/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Оповідання

Тико і Волохан

Вони познайомилися, коли одному було три роки, а другому три місяці.

Три роки було маленькому Тико.

Він жив із своєю мамою і старшим братом на березі холодного моря.

Маму його звали Панай, а брата — Умк.

Навколо їхньої хатини розляглася тундра. В тундрі не ростуть дерева. Там лише мох, болото та каміння. В тундрі дуже мало людей.

Одного дня до берега підійшов пароплав. Люди з пароплава привезли на берег великі бочки, залишили їх тут і повернулись назад. Пароплав рушив далі і зник вдалині.

Маленький Тико прийшов подивитись на ті бочки. Ніхто не бачив, як він туди пішов.

Умк саме тоді лагодив сани.

Коли чує Умк — хтось дзявкає біля нього: дзяв-дзяв! дзяв-дзяв! Дивиться — аж то маленьке цуценя, якому було не більше як три місяці.

— Цюця... — каже Умк. — Волохатий який, — гладить його.

Досі він цього цуценяти не бачив. Мабуть, люди з пароплава привезли його на берег і забули.

Поведінка цуценяти була чудна. Воно то ухопить Умка за ногу, то потягне, відбіжить, загавкає і замотає головою, наче за кудись. Умк зрозумів, — цуценя кличе його за собою. Він пішов за ним. Цуценя біжить, а Умк за ним. Побігло цуценя на берег. Прибіг туди й Умк. Дивиться цуценя на бочку, гавкає, а бочка догори дном стоїть. Прислухається Умк — у бочці щось гуде. Підняв він ту бочку, а з-під неї Тико заплаканий визирає. Хлопчик підліз під ту бочку, а вона його й накрила. Налякався бідолашний. Міг би загинути. Цуценя його врятувало.

Того песика дуже полюбив Тико. Песик теж полюбив хлопчика. Песик був волохатий, і прозвали його Волохан.

Хвиля-напасниця

Минув рік, як вони познайомилися та потоваришували. Ніколи Тико не ходив гуляти без Волохана.

Волохан ріс швидко, і тепер це був молодий дужий собака.

Якось Тико разом з Умком пішли до моря. Волохан біг попереду.

Вітру на морі не було, проте клекотів сильний прибій. Висока хвиля підіймалася на поверхні моря, котилась до берега, тут розсипалась і далеко заливала узбережжя. Хвиля котила багато камінців і піску. Вона то викидала їх на берег, то тягла знов у море.

Умк і Тико кидали камінці — пробували, хто далі кине. Дорослий Умк, звичайно, кидав далі.

Тико забруднив руки і хотів їх помити, присівши біля води. В цей час набігла хвиля. Від удару Тико впав, хвиля відкотилася від берега і забрала хлопця з собою. Умк не бачив цього, бо стояв спиною до моря. Повернувшись на голосне гавкання Волохана, він побачив спочатку Тико, якого хвилею несло від берега, а далі й Волохана, що кинувсь услід за ним у море. Хлопчик незабаром зник під водою. Волохан теж.

Умк кинувся, щоб рятувати брата, але не встиг добігти до берега, як побачив Волохана, що випірнув з-під води. В зубах він держав Тико. Перемагаючи прибійну хвилю, собака наближався до берега. Хвиля кидала його разом із Тико на пісок, а потім хапала і несла назад у море. Умк поспішив їм на до витягнув обох на берег. З радісним гавканням плигав. Волохан навколо нерухомого Тико.

Волохан сміливий і прудкий

Літо минуло. Випав сніг, пухкий і білий. Почалась холодна зима. А зима в тім краю, де жив Тико, тягнеться довше, ніж весна, літо та осінь разом. То холодний край.

Як почалась зима, Умк зробив меншому братові малі нарти. Це такі саночки, що в них запрягають собак. Собаки возять на тих нартах людей і всякий вантаж.

Тико запряг Волохана в свої нарти. Волохан швидко побіг, тягнучи за собою нарти.

На нартах сидів Тико. Приємно й хороше було кататись. Кілька разів Волохан оббіг кругом хати.

Тико захотілось поїхати далі, і він закричав:

— Волохане! Волохане! Біжи в тундру!

Волохан повернув від хати. Скоро він вивіз Тико на високий горбок у тундру.

А з другого боку горба лежав на снігу білий ведмідь. Побачивши хлопця і собаку, він схопився на ноги і кинувся до них.

— Волохане! — загукав Тико. — Тікай! Ай-ай!

Мов вихор, зірвався Волохан. Нарти помчали назад. Швидко біг ведмідь, та не догнати йому Волохана. Раптом нарти набігли на