Виписати з тексту "Тореадори з Васюківки" цитати про благородні має намір Яви та Павлуші

Федько був справжній розбишака-халамидник. З ним весь час траплялись якісь історії. То шибку розіб’є, то око товаришеві підіб’є. Діти граються, ліплять хатки з піску, Федько раптом візьме та й поваляє — і своє, і чуже. А як хто заплаче, то звалить на землю й питає, чи наживсь на світі. Як той згоджується — відпускає, як ні, то ще й наб’є. Запускають діти змія, то Федько прийде (не криючись, не любив ховатись) та й одбере. Але бувало так, що візьме й оддасть змія, ще й ниток своїх дасть для вірьовочки. Батьки його за шкоду лаяли й били. Але й тут він поводиться не так, як усі діти: не плаче, не проситься, насупиться й сидить. Батько стане його бити — і не скрикне. Після цього батько вийме з кишені дві чи три копійки й дає йому.

— То тобі за те, а це за те, що правду говориш.

Федько, справді, не любить брехати й товаришів не видає.

А найбільше Федькові доставалося за Толю. Це була дитина тендітна, ніжненька, делікатна. Піде з Федьком, полізе на дерево, обов’язково подряпається, штанці порве. Мати лає, бо боїться, що Толині батьки виженуть їх з будинку і ніде буде жити. Батько б’є й наказує не водитися з благородними дітьми.

А Толі з Федьком і самому цікаво. От іде дощ, грім гримить, ллє як із відра. Страшно. Сидить Толя біля вікна, відійти не може. Мати заборонила дивитись, так воно ще цікавіше стало. І раптом бачить Толя, Федько з хлопцями вискакують під дощ. І так їм весело. Бігають, стрибають, дощик закликають, у воді то гвіздок, то підкову знайдуть, регочуться. Вибіг і Толя. Холодно йому, бархатні штанці замочив. А наступного дня Толя хворий, а Федькові хоч би що. Знову б’ють Федька.

Роман у віршах "Маруся Чурай" — твір панорамно-масштабний. З величезної кількості подій кипучого політичного і культурного життя України XVII століття Ліна Костенко вихопила один маленький острівець — драму окремої особистості, а висвітлила трагедію цілого народу, показала болі сучасника і страх народу перед майбутнім. Роман присвячений легендарній Марусі Чурай. Показуючи життя українських міст і сіл часів Богдана Хмельницького, авторка створює широку галерею народних образів. Роман виховує в читачів почуття любові до свого народу. Стародавнє місто Полтава в романі постає як символ рідної землі, як місто відважних людей, що не пошкодують свого життя заради рідної землі та народу. Вони мужньо боронять місто, самовіддано захищають свою честь, совість, мову і культуру. Рідна земля з її трагічною долею стоїть за спинами героїв. Історія народу України переплетена із сюжетною лінією життя Марусі. Увесь твір перейнятий почуттям любові до рідної землі, яка постає перед нами не тільки діамантово-переливними малюнками пейзажів, а передусім строкатою мозаїкою людських доль (як історичних, так і вигаданих), що, взяті разом, становлять історію народу. 

Образ Марусі Чурай тісно пов'язаний із образом України. Серце Марусі відкрите для кожної чесної людини, всі свої найсвітліші почуття вона висловлює у піснях. Маруся виросла в сім'ї, де шанувалася любов до Вітчизни, уболівали за щастя народу. Маруся чиста серцем, швидка на розум, окрім того, наділена поетичним і музичним талантом. Вона мудра і добре бачить людські вади, намагається зрозуміти і по змозі виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права осуджувати їх. У її образі втілено найкращі риси українських дівчат. 

Болить за Вітчизну і палке серце Івана Іскри, що мчить до гетьмана зі звісткою про небезпеку, яка нависла над піснею рідного краю — над Марусею Чурай. Добре розуміє і Богдан Хмельницький, що важить для держави народна пісня. Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні, — Що помагає не вгашати духа. 

Як не співцями створені пісні? 

Без історичної пам'яті про боротьбу і подвиги предків любов до Вітчизни всихає, як дерево без кореня. Ліна Костенко не обминає і чорних сторінок історії України. Пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневенького, Наливайка, Пашпока, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі. Народ у романі є і творцем історії, і безстороннім її суддею. На прикладах кращих його представників ми вчимося мужності, мудрості, любові до Вітчизни, до свого народу, вчимося не допускати зради і несправедливості. 

"Маруся Чурай" — це народне життя у строкатому його повнокров'ї. Побут, звичаї, вірування — все дихає народністю, все живе. Роман змальовує події нашої далекої історії, але цілком сучасний, бо в ньому порушено такі проблеми, які хвилюють нас і сьогодні. У нас виникає потреба до рідній землі відродитися у красі й славі, а народові стати гідним і рівноправним серед інших народів.