Хто відзначав, що поема “Наймичка” – це “апофеоз материнської любові”

Тарас Шевченко Я так думаю і я таке вивчала

Оповідання Джека Лондона «Жага до життя» справило на мене сильне враження. Від першого до останнього рядка знаходишся в напрузі, стежиш за долею героя, затамувавши подих. Переживаєш і віриш, що він залишиться живий.На початку розповіді перед нами два товариші, що поневіряються Аляскою в пошуках золота. Вони змучені, голодні, рухаються з останніх сил. Здається очевидним, що вижити в таких важких умовах можна, якщо є взаємна підтримка, взаємовиручка. Але Білл виявляється поганим другом: він кидає товариша після того, як той підвернув ногу, переходячи кам’янистий струмок. Коли головний герой залишився один серед безлюдної пустелі, із травмованою ногою, його охопив розпач. Але він не міг повірити, що Білл остаточно кинув його, адже він ніколи не вчинив би так з Біллом. Він вирішив, що Білл чекає його біля схованки, де вони сховали разом добуте золото, запаси їжі, патрони. І ця надія допомагає йому йти, перемагаючи страшний біль у нозі, голод, холод і страх самотності.Але яке ж було розчарування героя, коли він побачив, що схованка порожня! Білл зрадив його вдруге, забравши всі припаси і прирікаючи його на вірну смерть. І тоді людина вирішила, що дійде що б там не було, що виживе, незважаючи на зраду Білла. Герой збирає в кулак усю волю і мужність і бореться за своє життя. Він намагається голими руками ловити куріпок, їсть корені рослин, захищається від голодних вовків і повзе, повзе, повзе, коли вже не може йти, обдираючи до крові коліна. На шляху він знаходить тіло Білла, якого загризли вовки. Зрада не до йому врятуватися. Поруч лежить мішечок із золотом, який жадібний Білл не викинув до останнього моменту. А головний герой навіть не думає забрати золото. Воно тепер не має для нього ніякого значення. Людина розуміє, що найдорожче - це життя. А шлях його стає усе важчим і небезпечнішим. У нього з’являється супутник - голодний і хворий вовк. Починається хвилюючий двобій між змученою і ослабілою людиною і вовком. Кожний з них розуміє, що виживе тільки в тому випадку, якщо уб’є іншого. Тепер людина увесь час напоготові, вона позбавлена відпочинку і сну. Вовк чатує на неї. Варто людині на хвилину заснути, вона відпочуває на собі вовчі зуби. Але герой виходить переможцем з цього випробування і, врешті-решт, добирається до людей.Я дуже переживала, коли читала, як людина з останніх сил кілька днів повзе до корабля. Мені здавалося, що люди не помітять його. Але усі закінчилося добре. Герой був врятований.Я думаю, що вижити людині до мужність, завзятість, величезна сила волі і любов до життя. Ця розповідь допомагає зрозуміти, що навіть у самій небезпечній ситуації не можна впадати у відчай, потрібно вірити в краще, зібратися із силами і боротися за життя.Глибока людяність простежується в багатьох творах письменника. Наприклад, в оповіданні «Любов до життя» головний герой, якого друг покинув із вивихнутою ногою, напівмертвий від голоду й утоми, добирається через снігову пустелю до узбережжя. Тут показано не лише інстинкт самозбереження, а й любов до життя, до цього прекрасного світу. У оповіданні «Спілка старих людей» головний герой індіанець не задоволений білими людьми. Він каже: «Білі люди приходили до нас, як подих смерті, вони дихають нею, а проте самі не вмирають…» Індіанці не хочуть смерті ні своїх людей, ні білих. Вони не хочуть ніякого насильства, прагнуть людяності.А в оповіданні «Мексиканець» розповідається про юнака Феліпе Ріверу, який здобуває перемогу в боксерському бою з досвідченим спортсменом Денні Уордом. Завдяки цьому він виграє гроші, які потрібні для купівлі гвинтівок, щоб здійснити революцію. Феліпе Рівера прагнув щастя та миру для всіх бідних людей, адже його батька і матір розстріляли реакціонери. Можна наводити багато прикладів, та висновок один: люди бувають різного характеру, різних поглядів та національностей. Але головне - вони повинні допомагати один одному, співчувати і підтримувати в тяжку хвилину.

Тся вволю посмеяться, то нужно обязательно прочитать повесть Ярослава Стельмаха «Митькозавры с Юрковка, или Химера лесного озера». В ней такие захватывающие приключения двух шестиклассников - за уши не оторвешь от книжки. Когда читаешь эту повесть, то кажется, что написал неизвестный писатель, а такой же мальчик, как герой произведения.Ярослав Стельмах отнюдь не украшает школу, откровенно говорит об отношении учеников к учительнице ботаники и зоологии. Стельмах называет ее так, как говорят дети, - «ботаничку».Именно она задала шестиклассникам задачи: за лето собрать коллекцию насекомых. Мальчики вспомнили, что никому не нужны такие коллекции и они пылятся в кабинете биологии, но ухватились за эту задачу. 
Чтобы выполнить ее, нужно было ехать в Митькиной бабушке в деревню, а родители сомневались, можно ли таких разбойников навязывать старенькой. И все-таки Сережка и Митька сумели доказать родителям, что без коллекции они в сентябре просто погибнут. 
В селе друзья сразу же нашли озеро в лесу, восстановили чей шалаш и все время проводили там. Кроме них, к озеру приезжал на велосипеде еще один городской гость - четырнадцатилетний Васька. Он рассказал шестиклассникам, что в озере живет какое-то чудовище. Дети решили выследить ящера, ведь четко видели огромные следы на прибрежном песке, ночью слышали страшный рев и наблюдали, как булькает вода в глубоком месте. 
Пытаясь поймать чудовище и прославиться, Митька и Сережка делали ловушки, засады, поочередно дежурили ночью. Целый месяц мальчики читали книжки о геологических периоды на Земле и о животных, которые когда-то населяли нашу планету. Как оказалось потом, никакого Митькозавр не существовало, а над друзьями пошутил Васька. И Митька и Сережка не обижены, ведь за этот месяц они пережили множество таинственных и веселых приключений, и в дополнение перечитали много книг по биологии. 
Перевернута последняя страница повести, но так не хочется расставаться с героями произведения. И я знаю, что Ярослав Стельмах написал несколько сборников рассказов для детей и о детях, я с удовольствием прочитают на каникулах