Характеристика петра и эвелины("слепой музыкант")

Не менее важную роль в жизни Петра сыграла его подруга Эвелина. Она была светлым пятном, той самой надеждой, которая Петру преодолеть своё горе и найти счастье. С детства они были вместе, общество и заботливое внимание девочки и поддерживало слепого. Их дружба много дала и Эвелине; как и Пётр, она почти не имела представления о жизни за пределами усадьбы. Встреча с братьями Ставрученко была и для неё встречей с незнакомым и большим миром, который был готов принять её. Молодые люди пытаются увлечь мечтами и ожиданиями, мечты опьяняют её, но в той жизни нет места Петру. Она понимает страдания и сомнения Петра и совершает "тихий подвиг любви": она первая говорит о своём чувстве Петру. Ради него она сразу и навсегда закрывает перед собой путь, так заманчиво обрисованный студентами. И писатель смог нас убедить, что это была не жертва, а проявление искренней и очень самоотверженной любви. 
    Я считаю, что Петруся нашёл своё счастье, он преодолел препятствия, трудности, встречавшиеся на его пути. Он поборол ту злобу, тот эгоизм, с которым, как он считал, живут все слепорождённые. Слепой музыкант проделал нелёгкий путь к счастью. Но это и есть жизнь, это и есть счастье. Нужно жить, несмотря ни на что, преодолевая трудности, идти к намеченной цели. Ведь жизнь состоит в постоянном стремлении, достижении и новом стремлении. Нужно побеждать тёмные стороны своей жизни, поэтому "приходится налегать на вёсла" и идти к свету, солнцу, счастью!

"Мати бідкалася, а мені радісно слухати музику крапель, що падали в старі дерев'яні ночви, і цинковий тазик."

               

"Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель. Коли я запитав, як його звати, почувся звук «бумс!», і я зрозумів, що це — Бумс. Я не буду його чіпати, класти в коробку, як метелика, щоб не зашкодити."

 

"Матері лякають Сопухою дітей, які не хочуть спати. Я теж спочатку боявся, а потім перестав."

 

"Ні наступного дня, ні пізніше Адам не прийшов до греблі. Річка швидко розмила загату. Мені стало дуже сумно. Захотілося, щоб по ряд був друг."

 

"Раптом чую, як хтось мене запитує, з ким я говорю. Це мама. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися — немає тут дітей. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю."

 

"І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав."

Аналіз вірша В. Симоненка "Лебеді материнства"

 

Симоненко Василь І Лірика одного з найкращих українських поетів В.Симоненка приваблює нас І самобутньою образністю поетичної мови, відкритістю й чесністю автора, пристрастю й непоборним духом своїм. А ще більше — ніжністю і ліризмом, глибоким j проникненням в душу людини. Сповнена вогнем його палкої душі, вона й сього-' дні є окрасою нашої літератури. 

Одним із найпопулярніших віршів В.Симоненка, який став справжнім поетичним шедевром, є його вірш «Лебеді материнства». Незвичайна, романтична навіть сама назва твору. У центрі уваги автора — мати. Найкраща, наймиліша, найрідніша у світі! Вона завжди в турботах і клопотах про своїх дітей. Це її добре серце, невтомні руки роблять наше дитинство щасливим, схожим на дивну казку, повну чарівних видінь. 

Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима. 

Втомлена постійною нескінченною роботою, піклуючись про добробут сім'ї, мати і ввечері знаходить час попестити дитину, розповісти казку, заспівати колискову. І з'являються чарівні видіння: у хаті на стіні танцюють лебеді. І ніби чується тихесеньке тріпотіння їхніх крил, чується, як вони лопочуть «крилами і рожевим пір'ям». Ласкавий неньчин голос благає, щоб зорі опустились під вії синові. Наступає тихий, спокійний сон, який оберігатиме мамина турбота і її велика, свята материнська любов. 

Поезію «Лебеді материнства» можна умовно поділити на дві частини. У першій частині ми бачимо, як турбується мати про маленького сина, який лежить ще в колисці. 

І мати для нього — увесь світ. 

У другій — образ матері переростає в образ матері-Батьківщини, рідної поетові України. Життя поставить перед сином нові вимоги, нові клопоти, але мати завжди буде турбуватися про сина. 

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги. 

Але як би далеко не завела доля сина, завжди за ним «будуть мандрувати очі материнські і білява хата». З'являться на його життєвому шляху і брати по духу, і диво-наречені, але нетлінною, найбільшою завжди буде материнська любов. 

Багато в людському житті буває випробувань. Може, й доведеться десь впасти на чужому полі, але завжди треба пам'ятати, що навіть і в такий час «прийдуть з України верби і тополі», «тугою прощання душу залоскочуть» і зроблять легшими навіть останні твої хвилини... 

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину. 

Бо вона, Батьківщина, як і мати, в тебе одна. Не забувай же цього ніколи. І хай життя наше, освітлене святою материнською любов'ю, завжди буде чесним, незаплямованим, гідним, щоб ніколи ні матері, ні Батьківщині не було соромно за нас, щоб могла вона пишатися нашими ділами, радіти нашим успіхам, величатися нашими іменами. 

Цьому вчать нас Лебеді материнства, які злітають із теплих співучих долонь талановитого витязя молодої української поезії — Василя Симоненка. Летять у вічність