Рядки "Лечу, лечу, а вітер віє, /Передо мною сніг біліє, /Кругом бори і болота, /Туман, туман і пустота" (поема "Сон") розповідають про перебування

Прочитавши однин з найвідоміших творів Оноре де Бальзака, повість «Гобсек», я замислився над багатьма питаннями: чому прагнення Гобсека ствердитися у житті та суспільстві привели до однієї єдиної пристрасті — нескінченого накопичення золота? Яким чином у героєві поєдналися дві такі різні людини, як скнара і філософ? Чому важке життя зробили Гобсека не наділили його мудрістю а лише зробили жадібним? Та й ще багато «чому?» і «як?».

Яким би не став головний герой повісті, але він добре засвоїв таке важке ремесло, як життя. Я вважаю, що у нього є чому повчитися. Адже Гобсек був надзвичайно працьовитим, він мав велику силу волі і проникливий розум. Він вчився на своїх помилках, з яких витягав максимум користі і потім двічі не помилявся в такій же самій ситуації. Та, на жаль, свої позитивні якості він прикладав не для того, щоб робити своє життя щасливим, а лише для того, щоб накопичувати багатство

Перенісши багато примх долі, Гобсек сформулював власні життєві принципи, яких і притримувався усе життя. Він не вірив ніяким переконанням, бо вони частіше усього залежали від обставин і часу, єдиним справжнім почуттям, яке було властиве людям, він вважав інстинкт самозбереження, а золото для нього було «найнадійніше земне благо», яке дає людині незалежно від її стану можливість «панувати над світом». І дуже шкода, що пристрасть до накопичення багатства перемогла в Гобсекові по-справжньому гарну людину, адже природою в ньому були закладені достоїнства та риси характеру, які б могли зробити його шановною людиною.

З погляду на історію про Гобсека, я можу сказати, що кожен з нас повинен вчитися жити. Треба вміти планувати своє майбутнє, вміти ставити перед собою реальну мету. Треба вміти працювати, вміти вчитися не на своїх, а на чужих помилках, треба прагнути до реалізації усіх своїх можливостей.

Особисто я бажаю відбутися у житті як справжня особистість. Я хочу, щоб мене поважали не тільки як гарного професіонала у своїй справі, а й просто як гідну та чесну людину. Я ні в якому разі не хочу, щоб головним для мене стали гроші, хоча при цьому планую заробляти стільки, скільки потрібно для того, щоб ні в чому не потребувати, словом, жити нормальним повноцінним життям.

Життя — це складне і важке ремесло, і треба докласти чимало зусиль, щоб навчитися йому.

У Хроні є важлива місія – змінити соціальний устрій своєї країни, щоб більше не страждали ні тварини, ні люди.
Якщо Хроня особистість, то тварини здебільшого відображають людські соціальні типажі: задиркуватий кіт-бандит Рата, балакучий рекламними слоганами папуга-політикан Фері, інтелігентна філологиня вівчарка Доллі, звичайнісінький обиватель хом’як Хомка та багато інших.
У кожного з цих героїв свій вибір, своя доля і своя мова, що вдалося авторці напрочуд вдало. Проте, наявність у книзі для дітей величезної кількості сленгових слів та жаргонізмів збиває з пантелику і часто дратує, оскільки замулює зміст. Тут можна зустріти і сленг чиновників, і слова, які використовують маргінали, й ті словесні конструкції та епітети, з якими так наполегливо воюють вчителі та батьки. Нащо легітимізувати цю лексику б мислення через літературу для дітей? Не розумію...
Багато у творі згадано різноманітних торгівельних марок, наявні культурні відсилки, але ці згадки безсистемні, у них читач потопає, як в інформаційному смітті, і це теж дратує і заважає читати. Так само заважають сприйняттю тексту політичні мотиви: політикою, мов радіацією, просякнуте все життя.
Якщо події першої частини відбуваються в умовно реальному світі, то вся друга – це мандрівка Чорнобильською зоною. Хроня прагне знайти інформацію про своїх родичів, а для того йому потрібно пройти випробування – дійти до Прип’яті, Покинутого Міста, і поговорити з людьми, які знали його батьків.
Усі намагання героїв на щось вплинути завершуються нічим. Помирає вівчарка Доллі, знайшовши таки могилу свого любого професора. Повертається до клітки хом’як Хомка, обирає сите життя і несвободу, й втрачає дар мови. Пристає до злодіїв кіт Рата. А папуга Фері відлітає в еміграцію.
Цілком типові моделі поведінки.
А Хроня і його вірний Рекс ідуть у Чорнобильську зону.
Зона – міфічне, фантасмагоричне місце, де стикаються різні часові пояси та світоглядно-образні системи. Окрім різноманітних бандитських угруповань, у Зоні героям зустрічається Пляшкоїд, новітній монстр, який харчується пластиковими пляшками і має атомне серце, він жалюгідний і бридкий. Такий собі «український горлум».
Є тут й охоронці родового вогнища та пам’яті Цур і Пек, позитивні персонажі, які дуже полюбляють дивитися рекламу по телевізору, тобто, вже заражені негативним впливом «цивілізації». Іншим представником міфічного табору є мудрий трьохсотрічний крук Гай, який розмовляє мовою богословських книжок і крилатими висловами, адаптованими до ситуації. А ще у крука є місія – він бачив, де люди лишали ключі від своїх осель, коли виїжджали із Зони після вибуху, і тепер може підказати, де шукати ключ, коли хтось захоче повернутися.
Допомагає Хроні бородань Джохар, представник національної «неруської» меншини, і цей соціальний мотив прописано дуже яскраво.
Кожен із героїв шукає своє місце під сонцем, а для цього потрібно зрозуміти, звідки твої корені. Щоб до зрозуміти себе, Цур і Пек влаштовують Хроні та його друзям подорож у минуле, і це природно, що надалі Хроня постає вже не як безрідний утікач з інтернату, а молодший з роду Поліщуків.
Згодом виявляється, що нашийник Рекса дуже дорогий, і коштів, отриманих з його продажу, вистачить на дорогу з Києва до Бердянська, де, можливо, ще мешкають рідні головного героя. Як виявилося, пошуки у Бердянську не завершуються.