Роль мертвого гаменготена довелося виконувати

Книга – своєрідний міст між читачем і письменником. У читача формується образ автора. А яким Ви бачите свого читача?

У мене небагато читачів, як і в кожного письменника, оскільки читач – це не покупець і не споживач, а книга – не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга. Мені дуже подобаються слова Марселя Пруста: «Книга – дитя самотності і мовчання». Щоб знайти справжніх друзів, треба вміти винести і самотність і мовчання, і не ввести себе й інших у спокусу. Письменник повинний розуміти, що створює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів-читачів.  

Коли я починала писати, мене попереджали, як це важко – писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за до слів і тільки слів.

Письменник у суспільстві повинний йти переду, бути в епіцентрі подій чи гати збоку?

Як сказано в Біблії, «немає пророка у своїй батьківщині». Художника, філософа терплять у суспільстві, але він ніколи не повинний усвідомлювати себе його частиною. Він – частина Всесвіту, він – творець, чарівник. І в суспільстві користувачів завжди буде в опозиції. Звідки він буде брати ідеї, думки й образи – неважливо. Він може сидіти біля вікна і бачити більше, ніж інші. І він повинний пам'ятати, що любов до нього може бути пеклом, а ненависть – раєм. Суспільство завжди непередбачуване і небезпечне. Без сильного характеру неможливо стати художником. Поетеса Емілі Діккінсон усе життя прожила в маленькому містечку, де до неї ставилися з легким презирством. Вона писала про квіти, дерева, птахів, анітрошки не задумуючись про те, що це кому-небудь потрібне чи актуальне. А зараз виявляється, що без її віршів світ був би набагато гіршим.

Я ненавиджу слово «успіх»

У якому напрямку зараз іде українська література? Чи почувають сучасні письменники відповідальність за Слово сказане, написане?

Мені здається, наша література схожа на хворого, що розучився рухатися і вирішувати самостійно. Багато молодих письменників упевнені, що тільки та книга добра, котра швидко продається. У них немає друзів серед читачів, є тільки покупці. У них немає друзів серед письменників, є тільки конкуренти. Вони не одержимі духом творчості, а демоном успіху. Вони – частина суспільства, а не частина Всесвіту. Це проблема всієї сучасної світової літератури. У нинішньому суспільстві споживачів книги нав'язують, як предмет розкоші чи наркотик. Мені здається, у книг треба чомусь учитися. Коли книга разом з її автором – голий король, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джерела, а не зі струмка. Чим більше ми жахаємося провінціалізму, тим більше занурюємося в нього. Але найголовніша проблема – низький художній рівень, глухота і сліпота нашої літератури. Вона не відає про істинні потреби тих, для кого нібито пишуться всі ці книги.

Твір «Іван Сила – богатир Карпат»

Жив собі у минулому столітті на Закарпатті богатир Іван Фірцак, якого ще звуть Іваном Силою. Це була реальна постать нашої історії. Люди прозвали його ще Кротоном на честь давньогрецького силача, що міг носити бика на плечах. Іван сам теж міг носити биків на плечах. Можна вважати Івана Силу гордістю історії України. Таких людей треба більше, бо вони – великі та яскраві особистості.

Я читав художній твір про цього силача. Він називається «Неймовірні пригоди Івана Сили». Там розповідається, як Іван виборов титул найсильнішої людини світу. А починав він з важкої селянської роботи, а потім з вантажника на вокзалі. Твір розповідає про справжню дружбу, адже багато чим Іван завдячував своєму тренерові доктору Брякусу. Той зумів розпізнати його талант. На жаль, тренер рано загинув та не побачив світової перемоги учня.

Іван Сила був такою міцною людиною, що міг лежати на товченому склі, тягати зубами вантажівки, розривати ланцюги з заліза. Одного разу, коли він ще жив у карпатському селі, він мав орати поле плугом з коровою. Йому стало шкода тварини, тому він запряг до плугу себе замість корови та сам виорав поле.

Мені Іван Сила подобається тому, що він наполегливо тренувався та зумів показати усім свій талант. Я ще бачив про нього український фільм, що так і названий: «Іван Сила». Щоб ставати сильнішим, парубок цілими днями усюди носив з собою гирю у двадцять п’ять кілограмів. Він навіть їздив з нею у трамваях! А пізніше вже навчився такими гирями жонглювати! Іван – сильна духом та цілеспрямована людина. Він – приклад справжнього спортсмена.