1. Де Олесеві краще: серед людей чи природи? Доведіть ци-татами з тексту. Що у цьому епізоді є звичайним у героя, а що дивним?Твiр Гр. Тютюника "Дивак" ​

Вважають, що героїчні вчинки притаманні лише чоловікам. Але де не так. Є жінки, що теж здатні на такі дії. Саме таку жінку зображує Іван Якович Франко в повісті «Захар Беркут».Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка.Побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» 1 Тугар Вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об'єднується з ворогом. Мирослава не згодна з батьком, для неї Батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька: «Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».Потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. Коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «Не хочу його ласки!»Мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість. Вона стійка у своїх переконаннях і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. І хоч любить вЬна свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов'язку й вірність своїй Батьківщині. Батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча Мирослава залишається з Максимом і батьком називає вже Захара Беркута.У цьому образі Іван ЯковичФранко показав усі найкращі риси слов'янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце.

(В)Не бував ти у наших краях!

Объяснение:

Не бував ти у наших краях!

Не бував ти у наших краях!

Там же небо — блакитні простори...

Там степи, там могили, як гори.

А веснянії ночі в гаях!..

Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,

Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,

Серце б’ється і б’ється в грудях...

Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,

Бо відтіль не таким би вернувся!

Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —

Єсть там люди — й зросли у степах,

Що не люблять, не вміють ридати.

Що не можуть без пісні і нивки зорати!

Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —

Не бував ти у наших краях.