Написати твір-мініатюру, мій друг "Буба" за Барбара Космовська

Відповідь:

Легендарна полтавчанка Маруся Чурай залишила помітний слід у пісенній спадщині української культури. На жаль, сьогодні на Полтавщині вже нічого не нагадує про життя і творчість великої поетеси. Немає вже знаменитої Марусиної криниці, оспіваної у піснях: "Ішов милий горонькою, Мила — під горою. Зацвів милий роженькою, Мила — калиною". Не відає ніхто і про могилу Марусі Чурай. А от пісні її, мабуть, житимуть вічно. Бо вони — голос самої України, як і сама поетеса.

Дослідники неодноразово ставили собі питання: а чи була ж вона, Маруся Чурай? Мало хто захоче повірити в те, що і сама вона, і її життя-спалах — лише прекрасна легенда. Була така велика поетеса з народу. А її пісня позначила дух української спільноти на довгі віки, а можливо — і навіки. І в цьому, мабуть, не так уже й важливо — легенда вона чи ні, якщо цій легенді стільки років, скільки століть боротьби України за свою долю у світі. А скількох людей вона живила ці віки, скільки митців черпали своє натхнення у піснях Марусі Чурай! Іван Котляревський вкладає її пісню в уста героїні "Наталки-Полтавки", а Квітка-Основ'яненко зберігає її живописний портрет. Могутні мелодії Марусині наповнюють геніальну музику Лисенка. Михайло Старицький пише на сюжет її пісні п'єсу. Життя Марусі надихає на створення про неї поем, віршів Володимира Самійленка, Любов Забашту, Івана Хоменка, Ліну Костенко...

Склалося так, що пісні Марусі Чурай упродовж віків жили своїм окремим життям, а життя їх творця неначе все вмістилося в історії її нещасливого кохання з Грицьком Бобренком. Насправді це не просто особиста драма поетеси — це драма всього суспільства, яке посилає на смерть істинний талант. У останню мить за наказом Богдана Хмельницького їй скасували смертний вирок. Та недовго вона спокутувала свій гріх — за рік Марусі не стало. Двадцятивосьмирічна дівчина пішла з життя, залишивши по собі невмирущу пам'ять у своїх піснях:

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину та й вірненько

любить...

Що ж зробило пісні Марусі Чурай безсмертними? Що вклала вона у свої слова, що послала майбутнім поколінням? Я не помилюся, якщо скажу, що це — героїзм, звитяга, вірність, ніжність, віра, гідність, свобода помислів, прагнення людей жити в мирі і йти до щастя чесним шляхом. Це ті цінності, які накопичувала в собі нація упродовж століть.

У піснях Марусі Чурай відображено сумні і радісні, щасливі й трагічні дороги її народу. У відомій пісні "Засвіт встали козаченьки" — не просто картина опівнічного виходу козаків у похід. На мою думку, тут широко відображено людські настрої. Переплелися у величну символіку образи матері, сина, дівчини, звичаїв і вірувань. Це епічна драма, це симфонія часу.

Пісні Марусі Чурай, пройшовши решето віків, ідуть у нові століття. Вона — наша вічна Сучасниця. Вона — невмирущий голос України.

Пояснення:

Злам XVIII—-XIX ст. позначився появою нового літературного напряму — ро­мантизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой зда­тен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.

Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію зако­ханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.

Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».

Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.

І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.

Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».

Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання перехо­дять у світлий смуток:

Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.

Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи — його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:

Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру — Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.

Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його ото­чує ненависне йому «порядне товариство»:

Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, — Ох, коли б їм серця трохи!

Серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.

із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають віль­но груди».

У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для роман­тиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.

Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.

Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.

«Книга пісень» Г. Гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світо­вій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й ме­лодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати лірич­ному герою Гейне