Чи можно вважати вовка-Сіроманця хижаком?

Контрольну вчора ми писали,

А вчитель гав ловив в журналі -

Тому ми швидко так списали.

А на наступний день,

Під звук пташиних теревень,

Оцінку і дознали.

Тепер хоч в воду, хоч з моста

У мене двійка - не спроста!

Я ж навіть списував і коми!

У кого? У сусіда Толі!

- Толян, сусіде, як це так?

Мені тут двійка - не п'ятак!

- Мій добрий друг, я теж списав

і маю не п'ятірку!

Такого ж лебедя - цю двійку!

За це я дякую сказать повинен

Цьому кирпатенькому Тимі!

- Тимко, Тимко, як написав?

- Так як і всі - усе скатав!

- На скільки?

- Краще б не казати!

- У кого встиг?

- У Гончаренко Каті!

- Катрусю, Катя, Катя, Катя!

Що сталось? - годі плакать!

- Ой, не кажи мені нічого!

Тепер з моста, тепер - у воду!

Через це "Два"! Хоча би "Три"!

А все у цьому винен ти!

- Чому це я? Знайшла на кого!

- А списувать знайшли же моду!

От я, дурна, у тебе і списала.

Якби ж я знала, якби же знала...

 

Дзвінок тут швидко пролунав

Наш клас із класу повтікав.

Лиш я сиджу, рука сіпнулась - 

Отут-то коло і замкнулось!

 

 

* , понесло, понесло. Його і справді я вигадала, тільки якщо думаєте, що вчитель зважить на те, що ви не могли такого написати, то просто переробіть все у невіршовий варіант - вам ж не ліньки?*

Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дні­провських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія ста­ти «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.

Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монас­тир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старо­винний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національ­ної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.

Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,

Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещо­давно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити кар­тини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, по­стає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплю­ючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.