Повість Таємне Товариство Боягузів назвіть події які є реалістичними, а які вигаданими і чому Килимові запропонували вступити до ТТБ, а перед тим показали як він утікав від Кактуса?

Хлопець ніяк не може зв'язатися з ТТБ та Жуком і Зайцем. Але на до прилітає велетенський метелик із посланням. Клим поспішає до своєї квартири, де не виявляє бабусі. Проте лунає її голос, повідомляючи де знайти ключ від автомобіля, який до в боротьбі із синьомордами. З першим кроком до автомобіля «Запорожця», по вулиці у бік Климового дому їде екскаватор, після чого Клим береться за кермо, і змігши керувати машиною, бачить, що екскаватором керує той самий «синьомордий». Автомобіль сам протистоїть недругу, перевертаючи екскаватор із прибульцем.

Механічний голос (той самий, що керував «Запорожцем» і зустрів Клима із ТТБ) говорить, що це ватажок окупантів, і розказує усі факти захоплення планети синіми жабами з космосу. В пустелю, де Климові батьки досліджують піраміду, рівно о третій годині ночі, прибуває десант хижаків. І ТТБ, і протиотруту від вірусу страху, яким заражено багато мешканців Землі, і «Запорожець» придумала пані Соломія, та її «синьоморді» вистежили й захопили.

Клим опиняється посеред сільської садиби бабусі. Прилітає жовтий метелик, який передав записку, із новими інструкціями: «Третій помідорний кущ ліворуч від паркану». Кущ від'їжджає, а потім відкривається металева порожнина, схожа на дитячу гірку. Хлопець з'їжджає вниз до схованки. На стіні висить сімейна фотографія із тією ж жінкою із секретної лабораторії ТТБ, яка весь час нагадувала когось хлопцеві. Він розуміє — це Климова бабуся, пані Соломія, тільки молода.

У кутку схованки стоїть прилад, який скидається на комп'ютер. Під приладом — скринька, яка містить секрети усіх подій того дня, але відчинити її марно. Клим розуміє, що втратив будь-яку надію на врятування бабусі. Але поклавши руки на скриньку, він, сам того не очікуючи, вмикає комп'ютер. На екрані видно жінку, яка називає Клима онуком. Це пані Соломія, бабуся хлопця, тільки тридцятирічна, з минулого. В минулому вона сконструювала машину, за до якої можна літати у часі й просторі та перемістилась на 30 років уперед, аби подивитись долю своїх нащадків. За до відеозв'язку Соломія передає наступну інструкцію — перенестися до піраміди, куди прямують основні сили загарбників. «Запорожець» насправді є машиною часу, яка й перенесе Клима в час, коли синьомордам ще можна завадити.

Клим у «Запорожці» витягає фотографію з рамки, кладе руку на фото і набирає вказаний час, хоча ключ заклинює. Коли хлопець переноситься у потрібне місце, у потрібний час, він зустрічається з батьками і вони розповідають, що це вони були біля банку, щоб він зміг пробратися у лігвисько синьомордів. Його чекали минулого дня, але неполадка з ключем усе ускладнила. Клим обурений, що пані Соломія не до сама собі, але, як говорить батько Климу, за законами Всесвіту не можна зустрітися з самим собою.

Обговорюючи боротьбу з жабами, Клим згадує мух, які мають на прибульців снодійну дію. З батьками він прибуває до лабораторії, де бачить Жука і Зайця, відправлених туди Соломією перед її викраденням. Але в цей час на піраміди починають прибувати сині жаби. Дослідивши папірус батьків, Клим відшукує сховану дримбу. Він починає грати на дримбі, що приманює звідусіль численних комах. Жаби не можуть протистояти голоду і беруться ловити комах, після чого засинають. Наблизившись до прибульця, Клим відчуває його думки — жаби поневолять людей, щоби ті працювали рабами на мушиних фермах. Його батьки запускають машину часу аби перенестися у вчора і не дати викрасти бабусю.

Прибувши на місце, Клим помічає Кактуса в компанії дивних людей у плащах і капелюхах, які виявляються «синьомордими». Хлопець здогадується — жаби підкупили хулігана і йдуть до командного центру. Але пробратися туди жодна людина не може, оскільки для відімкнення сигналізації потрібен відбиток жаб'ячої лапи. Жук і Заєць зламують сигналізацію, дозволяючи потрапити всередину центру. Клим знаходить бабусю, котра передає торбинку з насінням, яке слід розвіяти над пірамідами. Вона застерігає, що зараз змінюється майбутнє, що матиме непередбачувані наслідки, тому часоліт необхідно повернути на місце.

Скориставшись «Запорожцем», Клим з батьками розвіює насіння, яке вкриває пустелю квітами. Батько роз'яснює, що пилок квітів зробить жаб слухняними, саме тоді їм слід наказати назавжди забратися з нашої планети. Щойно Клим подумки віддає жабам наказ, вони повертаються в кораблі та відлітають.

Після повернення бабуся розповідає як за минулі роки виростила сорт квітів, який лікує людей від страху, а жаб від жорстокості. Жук і Заєць обіцяють стати цирковими акробатами, але ТТБ не припинить роботи, адже боягуз, який переміг свій страх — найсильніша людина в світі.

Объяснение:

Докія з твору "Каторжна": 

"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"

"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."

 Докія з твору "Земля": 

"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."

"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза