Як Митько зіпсував свято відкриття табірної зміни

трататарата

Серед письменників, вибереш потрібне
Сумна звістка надійшла із Севастополя: на 86-му році пішов з життя талановитий український письменник, член Національної спілки письменників України Дмитро Вітюк. Підступна смерть вирвала з нашої письменницької сім'ї чудову людину, натхненного співця далекого минулого і сьогочасного життя України.
Дмитро Макарович Вітюк народився 15 квітня 1917 року в подільському селі Соколівці - нині Ярмолинецького району Хмельницької області. Після закінчення семирічної школи навчався в технікумі, а потім в інституті - спочатку в Дніпропетровському хіміко-технологічному, а з третього курсу - на хіміко-технологічному факультеті Київського індустріального інституту (так тоді називався політехнічний). 
У жовтні 1941 року з п'ятого курсу інституту, евакуйованого до Ташкента, Д. Вітюк добровольцем пішов на фронт, спочатку потрапивши на інженерний факультет Академії хімічного захисту, з якого після закінчення прискореного курсу в жовтні 1942 року був направлений в Крим на Чорноморський флот. У складі ЧФ брав участь у бойових діях.
По закінченні війни Д. М. Вітюк продовжував службу, працюючи в хімічних лабораторіях Чорноморського та Північного флотів, без відриву від виробництва закінчив аспірантуру при Кримському філіалі Академії наук СРСР за спеціалізацією "Неорганічна хімія".
Протягом двадцяти років працював науковцем в севастопольському Інституті біології південних морів АН України. Опублікував понад 50 наукових праць та монографію. Художньою творчістю займався давно, але першим оприлюдненим художнім твором Д. Вітюка став роман "Ледеринові теки", що побачив світ 1994 року у видавництві "Український письменник" (м. Київ). Цей роман набув широкого розголосу серед читачів, про нього схвально відгукувалась літературна критика. Саме за цей роман Д. Вітюка було прийнято в члени НСПУ. Другий роман "Кремінний томагавк" вийшов друком у "Бібліотеці часопису "Дзвін Севастополя" (2000 р.), в ньому автор порушує проблеми розвитку науки, її ролі в історії людства, розмірковує над долею людини у наш складний час.
Окрім великої прози, Д. Вітюк писав оповідання та вірші. Його перу належить широке епічне полотно у віршах - поема "Мазепа", котра друкувалася на сторінках газети "Дзвін Севастополя".
Дмитро Макарович Вітюк брав активну участь в роботі севастопольської "Просвіти", в діяльності Кримської республіканської організації НСПУ.
Пішов від нас талановитий прозаїк, чудова людина, великий трудівник, але залишились його книги та нездійсненні мрії.
Світла пам'ять про Дмитра Макаровича Вітюка назавжди залишиться у наших серцях. Хай крем'яниста севастопольська земля, яку він дуже любив, і яку захищав у дні ворожої навали, буде йому пухом!
Кримська республіканська організація Національної спілки письменників України.
Українська громадськість м. Севастополя. 

Григо́р Миха́йлович Тютю́нник— украинский писатель-прозаик. Младший брат писателя Григория Тютюнника. Григор Михайлович Тютюнник родился 5 декабря 1931 года в крестьянской семье .Во время войны жил у своего дяди на Донбассе. Учился в 1947 году в училище. Там получал 700 грамм хлеба, что ему выжить.После службы в Военно-морском флоте (во Владивостоке), где он учился в вечерней школе, впервые пробует писать (на русском языке).  После окончания Харьковского университета в 1962 году Григор Тютюнник вёл педагогическую деятельность в вечерней школе на Донбассе. В 1963-1964 годах работает в редакции газеты «Литературная Украина», публикует в ней несколько очерков на разные темы и первые рассказы: «Чудак», «Розовый мрак», «Сито, сито…», «Кленовый побег». Молодёжные журналы «Днепр» и «Смена» печатают новеллы «Лунная ночь», «Завязь», «На пепелище», «В сумерки», «Чудеса», «Смерть кавалера»
Заинтересовавшись кинематографом, Григор Тютюнник работает в сценарной мастерской  , создаёт литературный сценарий по роману Григория Тютюнника «Водоворот». В 1966 году вышла его первая книга «Завязь», ставшая одной из тех книг, которые засвидетельствовали новый взлёт украинской прозы и сделали популярным имя Григора Тютюнника, одновременно выделив его среди творческой молодёжи. Журнал «Дружба народов» отметил рассказы Тютюнника как лучшие в своих публикациях 1967 года. В 1968 году «Литературная газета» объявила всесоюзный конкурс на лучший рассказ. Григору Тютюннику была присуждена премия за рассказ «Тысячелистник». Произведение дало название сборнику 1969 года, в которую вошли повесть «Осада» и несколько рассказов.
  Не будучи в состоянии во всей полноте реализовать свой талант в атмосфере чиновничьего диктата над литературой, 6 марта 1980 года Григор Тютюнник покончил жизнь самоубийством (повесился). Похоронен на Байковом кладбище. Григору Тютюннику посвящена одна из витрин Музея Одной Улицы. В середине 1960-х годов писатель жил в доме №34 на Андреевском спуске. В витрине музея выставлены рукописи Г. Тютюнника, письма к другу, коллекция оригинальных фотографий.