1. І. Франко назвав В. Стефаника “паном форми”, бо той досконало володів жанромА повістіБ романуВ етюдуГ новели2. У новелі “Камінний хрест” В. Стефаник описав реалістичні картини в стиліА романтизмуБ імпресіонізмуВ експресіонізмуГ реалізму3. Повела “Камінний хрест” В. Стефаника змальовує А трагедію переселення галицьких селян до КанадиБ масове переселення селян до містаВ депортацію селян через політичні поглядиГ тимчасовий виїзд селян на заробітки4. Новели “Камінний хрест” В. Стефаника НЕ стосується твердженняА в основу твору покладено реальні подіїБ події обертаються навколо долі головного персонажа В головний герой уподібнюється міфічному СізіфовіГ земля стає причиною смерті головного героя5. За словами В. Стефаника, герой новели вік свій збув” наА служіння в арміїБ важку працю на горбуВ виготовлення камінного хрестаГ виховання синів6. “Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ”, — каже головний герой проА камінний хрестБ піщаний горбВ свого коняГ рідне село7. Кульмінацією новели єА розповідь про минуле Івана ДідухаБ танець Івана з дружиноюВ зізнання Івана, що він залишив по собі камінний хрестГ пісня про те, як “жовкне осіннє листя”8. Установіть відповідність між елементом композиції та цитатоюз твору.1 зав’язка2 кульмінація3 позасюжетний елемент (екскурс у минуле)4 розв’язкаА “Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук”Б “Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену”В “Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися”Г “Тапер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли”Д “Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест”9. Установи відповідність між символами та їх значенням.1 камінний хрест2 піщаний горб3 Іван Дідух4 божевільний танецьА пам’ять про молоді роки головного герояБ тяжка праця на рідній земліВ трагедії селян-емігрантів у пошуках кращої долі за океаномГ глибина трагедії розлуки з рідною землеюД смерть, утрачене щастя, пам’ять, важка доля10. Новела “Камінний хрест” закінчується словамиА “Видиш, стара, наш хрестик? Там е відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє...”Б “Але Іван не дивився в той бік, Ймив стару за шию і пустився з нею в танець”В “Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук”Г “А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як стеклий”11. Репліка “Зо цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ця земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати” належитьА кумові МихайлуБ одному з односельцівВ Іванові ДідухуГ синові Івана12. Події в новелі “Камінний хрест” В. Стефаника відбуваютьсяА під час Першої світової війниБ після більшовицького переворотуВ за часів кріпаччиниГ наприкінці XIX — на початку XX ст.

«Я»
• «Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.»
• «Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку.»
• «Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.»

Вівчарки (Оверко, Пава і Трепов)
• «Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни.»
• «Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда.»

Зозуля
• «На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.»

Сонце
• «Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?»
• «Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію від нього.»
• «Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої.»
• «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)»

Жайворонки
• «Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.»
• «Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?»
• «Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.»
• «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.»

Селянин
• «Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.»
• «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.»

Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки? Звідкіля вони взялися? На ці запитання ти знайдеш відповідь у новому гостросюжетному історичному романі Володимира Рутківського — одного з найблискучіших сучасних українських дитячих письменників. Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невломий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій. А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...