Письмовый переказ по твору: Одна з газет розповідала про якогось Мазура, який убив з рушниці трьох лелек. Навіщо вбив? А невідомо ні нам, ні, мабуть, йому самому. Нудно стало, взяв рушницю і стрелив. Тричі. У птахів, які споконвіку вважалися в українських селах недоторканними, священними. Я був ще зовсім малий, а вже знав — лелек зобижати не можна... Існували народні табу, переступати які було годі. Той, хто переступав їх, опинявся у конфлікті з народною мораллю... Хочу зрозуміти, як мислить і чи взагалі мислить подібна до отого Мазура людина — людина з дуже маленької літери. Ось вона підняла рушницю, націлилася. Чи подумала при цьому —у що стріляє і навіщо? Якщо прокурор порушить судову справу і засідатиме суд, притягнутий до відповідальності, я певен цього, скаже по-дитячому безпорадно: «Я більше не буду...> Можливо, додасть: «А я не подумав...» ГГозіримо: не подумав. Але хіба від цього легше нам, якщо знаємо: людина може підняти рушницю, не подумавши? І ще гірше, якщо подумав, перш ніж стрелити. Стріляв він не в лелеку, стріляв у нашу з вами душу, Ще на початку шістдесятих років я писав про загрозу егоїзму, егоцентризму. На жаль, я, мабуть, мав рацію. До останнього часу егоїст почувався досить непогано в нашому суспільному кліматі. Переконливі себелюбці, вони плодились, як гриби після дощу. Жили за принципами: добре лише те, що для мене добре. Або: роблю лише те, що хочу. І жодної думки про інтереси суспільства. І жодної думки про завтрашній день: доки живу, оце й моє, а що буде потім, мене не хвилює... В одному з фантастичних оповідань розповідається про людину, яка випадково вбила метелика і викликала цим через багато тисячоліть великі суспільні катаклізми. Це оповідання і подібні йому застерігають людство: навіть найменші прояви егоїзму, безвідповідальності непередбачені за наслідками в часі й Г хто зна, можливо, стріляли на Дніпропетровщині не в птахів, ЯКИХ, на жаль, навіть закон як слід не охороняє... Що вже казати за безвідповідальних людей, палець яких —ял гашетці не старої рушниці, а ракети? Яка вона загрозлива сьогодні?!

Провідною темою в творчості геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка було зображення страдницької жіночої долі. Пригадаймо поеми «Катерина», «Сова», «Наймичка». Ці твори стали даниною великій материнській любові, що не знає меж.

У поемі «Наймичка» Т. Г. Шевченко показав воістину святу любов жінки-страдниці до свого позашлюбного сина.

З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрасний внутрішній світ матері-селянки. Головна героїня Ганна хотіла бачити свого сина щасливим, хотіла пізнати радість материнства. Але матеріального достатку, підґрунтя для цього не мала. Вона підкинула хлопчика бездітним людям, а сама пішла до них наймичкою.

Страждання молодої матері, яка до самої смерті не наважується зізнатися синові про те, що є його ненькою, становлять основу поеми.

Що ж привело матір до пекельних мук? Над цим питанням примушує замислитися читачів автор. Чому мати та син змушені були довгі роки перебувати під тягарем страшної таємниці?

- Прости мене. Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати -

Та й замовкла…

Зомлів Марко.

И земля задрижала.

Прокинувся… до матері -

А мати вже спала.

Не можна без хвилювання читати останні рядки поеми. Оскільки самою природою жінці призначено бути дружиною, матір’ю, продовжувачкою роду людського. Але доля була зрадливою до Ганни. Скільки вона зазнала на своєму шляху! Злі пересуди, непередбачені обставини, злидні — все це невідступно йшло за молодою дівчиною і спонукало шукати вихід зі складної життєвої ситуації. Необхідно віддати належне мужності, неабиякій силі волі молодої жінки. Вона не покінчила життя самогубством, як це зробила Катерина, героїня однойменної поеми. Ні, Ганна шукала такий шлях, щоб забезпечити майбутнє своєму синові і завжди бути поруч, бо тільки материнське серце може радіти й сумувати, жити у духовному єднанні з дитиною. Найголовніше, що вона не залишила сина. Віддавала тепло душі не тільки йому, а й людям, які турбувались про Марка.

Т. Г. Шевченко в образі Ганни звеличив матір, що готова до самопожертви, повна особистого самовідречення, сягає вершин великої життєвої мудрості. Драматизм долі наймички вражає. П. Куліш, прочитавши поему, зазначив, що «не знає нічого досконалішого ні в одній європейській літературі».

Твір захоплює своєю щирістю, задушевністю, добротою. А з іншого боку, вражає соціальною несправедливістю. Читач не знає передісторії описаних подій, що спричинила до страждань головної героїні. Але це й не так важливо, бо автор мав на меті показати типове явище того часу — страдницьку долю жінки з народу.

Лаврін приїхав до млина, позносив з воза мішки заїхав під верби, розпріг воли, поклав їм сіна, а сам ліг спати. Добре виспавшись, він скупався в Росі, пополуднував і пішов у млин. Мірошник уже насипав борошном його мішки. Запрягши волів, Лаврін ненароком подивився на Рось і побачив дівчину. Він почув, що вона ніби освітила всю його душу, неначе сонце і побігла на гору зіркою. Лаврін махнув батогом на воли і, замість того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дівчиною.  По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін догнав її й порівнявся з нею. Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.