Розвиток мовлення (письмовий «Тема дісгармонії, доведеної до абсурду через втручання людини в закони розвитку Суспільства» за повістю «Собаче серце» Тільки не з інтернету будь ласка∅

Спочатку, коли тільки лиш дочитаєш твір, здається, що Дон Кіхот бідний безумець, що потонув у вирі власних мрій. Чоловік в 50 років раптово втрачає глузд і вирішує, що він ніхто інший, як лицар! Звучить абсурдно, але роман Мігеля де Сервантеса показує нам саме цю картину. Хоча може тут все значно глибше?

Дон Кіхот – збіднілий ідальго, який, начитавшись лицарських романів, схибнувся і став думати, що він і є лицар і віднині мусить здійснювати славні подвиги в ім’я своєї дами серця – Дульсінеї Тобоської. Дон Кіхот покинув реальний світ і занурився у світ власних фантазій. Чому він це зробив? Звичайно ж тому, що його не влаштовувало його власне життя. Проміняти бідну реальність на багату уяву – хіба в наш час не можна зустріти чимало таких прикладів? А Дон Кіхот, можливо, був одним з перших, хто наважився на таку “сміливість”. Тим не менш, він хотів робити добро іншим людям, а не тільки собі. І дарма, що часом це виглядало смішно і безглуздо, головне – його світлі помисли. Тож постає питанням чи справді Дон Кіхот безумець чи він просто мрійник, якого не задовольняли реалії його життя? Я думаю, що другий варіант і є відповіддю на запитання.

Чи є в сучасному світі такі самі Дон Кіхоти? Звичайно є. Сучасний світ дуже багатогранний. Часто він може видатись дуже складним і тому людині легше поселитися в своєму вигаданому світі, ніж жити в реальному. Боротися за добро здається дуже важкою справою, тому краще звершувати ці справи в своєму маленькому світі, де все видається набагато легшим і простішим. Мрійники Дон Кіхоти живуть на всіх континентах і є різними за віком: підлітки, дорослі і навіть люди похилого віку. Так легше, так краще, так простіше. Але чи не краще наважитись жити в реальному світі? Скинути з себе полуду донкіхотства і робити щось хороше для себе і своїх ближніх тут і зараз, а не лише в своїх фантазіях? Я вважаю, що реальність краще, ніж будь-які мрії. А людям-Дон Кіхотам я можу лише дати пораду – насмільтесь покинути свій фантастичний притулок і ви побачите наскільки прекрасне реальне життя!

Не давно я прочитав комедію Тараса Григоровича Шевченка “Сон” “У всякого своя доля”. У цому творі я хочу поділитися з вами о моїх враження отриманих після прочитання цієї комедії.
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.