Напишіть твір на тему «Добро завжди перемагає зло» (власне закінчення повісті М. Вінграновського «Сіроманець») (5 клас)

Усі ми ще з дитинства знаємо, що добро завжди перемагає зло.Любити ворогів своїх і відповідати добром на зло, звичайно, важко, але можливо. Приклади з літератури теж доводять, що добро здатне подолати лихий світ. Яскравою ілюстрацією цього може бути повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих пред­ків». Марічка пригощає Іванка цукеркою, незважаючи на кон­флікт між ними та дуже напружені стосунки між родинами дітей. Після цього хлопчик задумався, вибачився за скоєне, і, зрештою, між ними зав’язалася дружба, а згодом і любов.

Объяснение:

— Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! — гомоніла

на возі Кайдашиха. — Де ж хата твоєї Мелашки? — питала вона в Лавріна.

— Ото третя од кінця, — сказав син.

Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно

невеличку смужку синього неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.

— Оце завіз мене в якийсь вулик. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок. Сюди

тільки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це ті твої

здорові хати! Та тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни.

Віз під'їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась,

випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба. На

причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі

віконця ледве блищали.

Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім розсердилась. Лаврін

одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в його руках, неначе кістки сухих

ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибігла суха собака, кудлата, як

вівця, і зашавкотіла на гостей. З хати вибігло п'ятеро невеличких дітей, а за

ними вийшла з хати Балашиха в товстій сорочці, в убогій старій хустці на голові.

Кайдаш і Лаврін поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сіней виглянула

Мелашка, мов квітка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем і знов

сховалась у хату. У Лавріна зомліло серце.

— Просимо якнайласкавіше до хати! — промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисі.

Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовті

чоботи й показала їх Балашисі до самих колін. З сіней вийшов Балаш, ще молодий

чоловік, привітався до гостей, кланявся сватам і просив їх у хату.

Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, і для неї здалося, що вона влазить в

якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще нижчі. Кайдашиха нагнулась і тільки

що хотіла гордо підняти голову, та з усієї сили лусь тім'ям об одвірок!

Кайдашиха почутила, що в неї на тім'ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тім'я.

Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тім'я розпеченим залізом. У Кайдашихи

виступили сльози на очах, защеміло коло серця, але вона мусила мовчати й

терпіть.

«Ой, крикну! — думала Кайдашиха. — Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю

в батька-матір і Лавріна, і цих поганих Балашів!» — думала вона й мусила зуби

зціпить, щоб вдержати язика. Малі діти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в

батька, в матір і Бієвці, і Балашову хату. Вона полапала рукою тім'я — високий

очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.

Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сім'ю, на убогу

хату і не церемонилась; вона просто полізла за стіл і сіла на покуті,

запишавшись та втираючи губи хусточкою.

Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки,

вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з

каміння неначе присіла й роз'їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі

ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля

ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: і він підпирав сволок.

— Кайдашиха гордим оком окинула хату і обернула голову до образів. Її червона,

високо зав'язана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому

образі. Вона одсунулась од образа й сіла проти вікна.

Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей

терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на

дітей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала. Вона любила

дітей.

— Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти? Ото, який же ти!

Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед і мак;

була б спекла маківників. Ото, боже мій! — бідкалась Кайдашиха.

Діти пороззявляли роти. Горішки і маківники залоскотали у їх ротиках. Вони

дивились на багату тітку і все ждали, що з-під поли от-от посипляться горішки, а

з-за пазухи повискакують маківники.

— Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.

Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв'язала вузол і роздала по шагу. Діти

дивились на шаги й не знали, що з ними робити.

— Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою

дзеню.

— Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.

— Кака дзеня! Якби маківників, — сказав хлопчик.

— Мамо, хочу маківників! — зарепетувала дівчинка.

— Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, — сказав голосно, але

ніби про себе, старший хлопчик.

— Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір, — сказала

Балашиха й випровадила дітей з хати.

Балаш з Кайдашем посідали кінець стола і почали розмовляти за жито та пшеницю,

за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку. .

:Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій…Відвідавши знедолену свою Вітчизну, проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, поет відчув відгомін спалахів селянських повстань по Україні… Він побачив, як пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок:…вставайте, кайдани порвіте.Це був заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.Поет вірив у світле майбутнє України, вірив, що змінити соціальний устрій гноблених можна. «Заповіт» — це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія.Поезія перекладена більш як п’ятдесятьма мовами світу, на слова написано понад півсотні музичних творів. А мелодія «Заповіту», яку знає кожен в Україні, належить полтавському вчителеві Гордію Павловичу Гладкому.«Заповіт» Т. Шевченка залишив у духовному житті нашого народу помітний слід.І мене в сім’ї великій,В сім’ї вольній, новійНе забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.