М.Павленуо русалонька, з героїнею якої відомої казки Андерсона асоціює себе головна героїня?

Реферат на тему: 
Леся Українка 
     
Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар'єру і мучила поетесу всі подальші роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя. 
     У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ-ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною: 

Хто вам сказав, що я слабка, 
Що я корюся долі? 
Хіба тремтить моя рука? 
Чи пісня й думка кволі? 
(«Хто вам сказав, що я слабка...») 

     Духовна міць фізично недужого тіла, властива Лесі Українці, наснажувала і її творчість. Потрібна була неабияка мужність, щоб, всупереч тиску влади, писати про кривди рідного краю. «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю...» Патріотичний мотив— один з найчастіших у поезії Лесі Українки. Її любов до України не можна навіть і порівнювати з тими зітханнями, які були такими популярними серед частини української інтелігенції. 
     За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням — це ще не велика послуга для краю. «Що сльози там, де навіть крові мало!..» У Лесиному розпорядженні було не так багато засобів для боротьби. Але в неї було пристрасне слово, у неї був величезний митецький хист. Її полум'яні віршовані рядки мимоволі западали в серця і будили: 

Вставай, хто живий, Не бійся досвітньої мли, — 
В кого думка повстала! Досвітній огонь запали, 
Година для праці настала. коли ще зоря не заграла. 
(«Досвітні огні») 

   Недаремно поетесу стали величати Дочкою Прометея. Нести людям вогонь просвіти, вогонь своєї любові, жар свого невтомного слова було справою всього її життя. Звичайно, якщо ніхто не бачив поетесу розбитою і знесиленою, то це не означає, що вона була крицевою. Не забуваймо, що Леся Українка — жінка з вразливою тонкою душею. Були і в її долі прикрі падіння і болісні втрати. 
   Такою втратою стала для неї смерть коханого — Сергія Мержинського. Але навіть у хвилини найтяжчої душевної муки вона незбагненна у своїй внутрішній силі і величі. У ніч смерті коханої людини розпач поетеси, її нестерпні страждання, напівбожевільний стан несподівано спричиняються до творчого вибуху. Ця дивовижна жінка за один подих пише глибоку драматичну поему «Одержима». Пізніше вона згадуватиме, що якби в ту страшну ніч не вилила свій біль у слові, то, мабуть, могла би збожеволіти. 
   Здавалося, Леся була розбита і спустошена цією втратою. Але гідна подиву залізна воля згодом знову дала їй сил, щоб підняти себе з руїни, звільнитися від депресії. Бо життєве кредо Лесі Українки — сміливо творити свій шлях серед будь-яких незгод, змагатися з долею, не впадати у відчай під її ударами: 

Так! Я буду крізь сльози сміятись, 
Серед лиха співати пісні. 
Без надії таки сподіватись. 
Буду жити — геть думи сумні! 
(«Contra spem spera») 

    Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, влетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом гало змагання метелика зі світлом, зауважив: "Дурному дурна і смерть", — почувся голос: "А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки загинув у темнім льосі? Те світло спалило його, але він рвався на простір. Він шукав світла!" 

ВОСПОМИНАНИЯ   
Белое небо
    крутится надо мною.
    Земля серая
    тарахтит у меня под ногами.
    Слева деревья. Справа
    озеро очередное
    с каменными берегами,
    с деревянными берегами.
    Я вытаскиваю, выдергиваю
    ноги из болота,
    и солнышко освещает меня
    маленькими лучами.1
    Полевой сезон
    пятьдесят восьмого года.
    Я к Белому морю
    медленно пробираюсь.

    Реки текут на север.
    Ребята бредут — по пояс — по рекам.
    Белая ночь над нами
    легонько брезжит.
    Я ищу. Я делаю из себя
    человека.
    И вот мы находим,
    выходим на побережье.
    Голубоватый ветер
    до нас уже долетает.
    Земля переходит в воду
    с коротким плеском.
    Я поднимаю руки
    и голову поднимаю,
    и море ко мне приходит
    цветом своим белесым.
    Кого мы помним,
    кого мы сейчас забываем,
    чего мы сто'им,
    чего мы еще не сто'им;
    вот мы стоим у моря,
    и облака проплывают,
    и наши следы
    затягиваются водою.