Улюблена писня Бабуси Клима

Про коня із сивою гривонькою та пісня групи "Бітлз" "Yellow submarine"

Для всього світу характерна діалектичність. Людина, як і будь-яка інша істота, поєднує в собі всі види можливих протилежностей. Одним з видів таких протилежностей є характерність для людини одночасно колективності та індивідуальності. Кожна людина бажає бути неповторною особистістю, в той же час, будучи відокремленою особою, неможливо добитися ніякого успіху у житті, тому людина змушена також бути частиною певного колективу, виконуючи покладені на неї завдання і правила. Варто сказати, що ці правила рідко бувають приємними і приносять людині хоч якесь задоволення або радість.

Відмінний приклад такого випадку описав власним читачам Володимир Дрозд у своєму творі «Білий кінь Шептало». Використовуючи алегоричний образ коня, письменник зміг показати, як важко і тяжко часом буває людині. Дійсно, необхідно визнати, що коневі по імені Шептало було непросто. Він відчував, що був не таким, як всі інші тяглові коні. Будучи білим конем, він розраховував на дещо інше ставлення. Він думав, що він заслуговує жити в світі краси, задоволення і щастя. Він хотів, щоб їм милувалися, а не змушували носити тяжкості і виконувати роботу. Він не любив, коли його били. Він не просто відчував біль, він відчував приниження, зневажання власних прав, які на його думку були високими і великими. Ситуація з Шепталом насправді сумна. Його згубила його власна совість і бажання бути корисним. Він повернувся до того, хто його експлуатував, хоча цілком міг би обійтися без людини – на природі завжди знайдеться все необхідне для такої тварини.

відбувається так само, як з конем Шептало. Існує безліч неординарних і талановитих людей, які з тієї чи іншої причини займаються тим, що їм не цікаво, не подобається чи не викликає радості. Вони потрапляють у таке становище з чисто добрих правильних мотивів – вони хочуть бути корисними суспільству. Але, перебуваючи в таких умовах, вони бачать, що їх не цінують, експлуатують і взагалі загалом ставляться негативно. Таким людям особливо важко переносити таке тяжке життя, адже вони особливо добре про себе знають, що у них є талант і здібності, які, на жаль, у сфері їх діяльності настільки ж потрібні, як красиве забарвлення тягловому коню.

Набагато краще не потрапляти в таку пастку, ніж потім вибиратися з неї. Як тільки людина потрапляє в колектив, де її оточують посередності і люди без амбіцій, вона незабаром до них прислухається і стає такою же, як всі вони. Вона починає думати, що талановитий і безталанний рівні, і що вона тепер також скрізь зобов’язана, як і її колега. Краще не потрапляти в таке, чим потім намагатися вибратися.

Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — ус. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»... Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків. Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто. Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безборо-дька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі. Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей». Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі. Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання. Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки. Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. У середині 1861 р. він почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами. 1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З'явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена. У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко передав з тюрми «на волю» Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації «Землі і волі». Ці компрометуючі Глібова послання «державного злочинця» потрапили у слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили «Черниговский листок» та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейст. ер.