Кому належать слова: "А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша"?

Грицько

Объяснение:

ответ:Іван Якович Франко, велет української культури, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. Серед його здобутків у цій царині слід передусім згадати повість «Захар Беркут» («Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці» — такий підзаголовок дав сам автор), воістину класичний твір, в котрому рідкісна здатність Франка поєднувати в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну романтику (і все це — на суворій основі реалістичного відтворення історії, попри щедре використання народних легенд, міфів, переказів сивої давнини) була втілена справді блискуче.

Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).

Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.

Постановка проблеми. Стрімкий розвиток інформаційних технологій відкрив перед людством

безліч можливостей і в той же час обумовив появу

маси викликів, які охопили чи не всі сфери людського буття та потребують відповідного реагування.

Одним із важливих завдань, що постає перед економічною та юридичною науками, є вивчення такого

явища, як «дистанційна праця». Попри те, що кількість працівників, які реалізують трудову функцію

поза межами приміщень роботодавця, щодня зростає,

число питань, що пов’язані із дистанційною зайнятістю та потребують подальшого вивчення, залишається значним. Про необхідність проведення масштабних досліджень та формування національного

законодавчого поля, що регулювало би порядок застосування дистанційної праці, говорять як правники, так і економісти, проте національний законодавець і досі приділяє позначеній проблемі лише епізодичну увагу. Так, термін «дистанційна праця» не

згадується в жодному законі України, тоді як у декількох місцях мова йде про працю вдома, що є одним із видів праці дистанційної (ч. 8 ст. 179 Кодексу

законів про працю України (далі – КЗпП України);

ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» тощо).

Аналіз останніх досліджень. Дослідженню

проблем дистанційної праці присвячено роботи таких вітчизняних учених-правників, як Ю. О. Саєнко,

П. Ю. Світайло, Я. В. Свічкарьова, О. Г. Середа; дещо

більшу увагу названій темі присвячено в роботах

фахівців із економіки: Л. М. Ємельяненко, А. М. Колот, В. А. Красномовець, І. І. Моторна, М. М. Моцар,

Л. В. Новожилова та ін. Слід зазначити, що істотну

роль у формуванні поглядів українських науковців

відіграють роботи вчених із тих країн, де дистанцій на праця вже існує певний час у законодавчому полі.

Так, до вивчення особливостей правового регулювання праці дистанційних трудівників у своїх дослідженнях звертаються І. Я. Кисельов, О. В. Моцна,

А. М. Лушніков, М. В. Лушнікова, І. В. Погодіна,

В. Г. Сойфер тощо. Попри значну роботу, проведену

вітчизняними вченими в цій сфері, національному

трудовому праву й досі бракує цілісного погляду на

проблему дистанційної праці, який би віддзеркалював уже існуючий стан речей та сприяв якнайкращому захисту прав сторін трудових правовідносин.

Тому метою роботи є вивчення особливостей трудових відносин із дистанційними працівниками, що

істотним чином відрізняють їх від класичних трудових відносин

Объяснение: