Ради мами умаляю1.Ліричним є твірА «В бур'янах» (С.Васильченка)Б «За сонцем хмаронька пливе...»(Т.Шевченка)В «Лось»(Є.Гуцала)Г «Микита Кожум'яка»(О.Олеся)

лось

Объяснение:

це переважно поезія, вірші у яких передано настрої героїв його почуття...

Кохання — основа життя. Це почуття, яке дарує людині віру в себе, надію на щасливе майбутнє, сили для подолання будь-яких перешкод. Саме таким було почуття Остапа та Соломії. Та, як кажуть, хто не кохає, той і горя не знає.

Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жін­ка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.

Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.

Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших вті­качів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково ги­нути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Пра­цювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.

Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб зароби­ти на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробо­вування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного ко­ханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.

І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до бе­рега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди до­ріг багато, а од біди і стежки немає».

Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча по­чуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щи­ро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.

На мій погляд, сама природа про те, щоб все, що вона створила і що є в ній живим, було красивим і приваблювало людей. це і красивий ліс, який одягнувся у зелений наряд, і красиве безкрайнє соняшникове поле – всюди можна знайти неповторну красу, яку не створить ні один самий талановитий митець. нас з дитинства привчають бачити і творити найбільш красиве, бо саме воно, а не потворне, спонукає нас до творчого злету думки і прагнень до прекрасного. але красивими є не тільки якісь речі чи природні явища, але й люди, які особливо приваблюють нас перш за все своєю душевною красою. бо такі люди завжди привітні і добрі, вони ніби світяться із середини. саме на таких людях тримається наша земля, наше суспільство. на них тримається увесь світ, отже саме краса підтримує наше життя. перш за все це краса людяності, краса чистих почуттів і краса наших думок. я ще досить мало бачив у своєму житті, але й те, що мені довелося впізнати за своє існування на цьому світі, надає мені право пишатися і насолоджуватися неповторною красою, що оточує нас кожен день. чого варте лише весняне пробудження природи, чого вартий початок кожного дня, схід сонця, усмішки наших рідних і випадкових перехожих! однак мені здається, що головна краса, перш за все, в її різноманітності, в різноманітності поглядів на красу і уявлень про неї кожної окремої людини. на протязі багатьох віків людство вражає краса природи та її неповторні витвори – гори і океани, моря і ріки, безкраї степи і могутні ліси, безплідні пустелі і вічні льоди – всього ніколи не перерахуєш і, на превеликий жаль, всього навіть за все життя не побачиш. та й те, що ми можемо побачити у своєму рідному краю – велике різноманіття природних форм та явищ, достатнє для того, щоб скласти для себе уявлення про справжню красу. якщо уважно придивитися до оточуючого нас світу, можна знайти зовсім не потрібні на перший погляд предмети, явища і істоти, які попри все вражають нас своєю красою. можливо природа потурбувалася не тільки про те, щоб нам зручно жилося на землі, але й про те, щоб людство мало змогу навчитися цінити красоту оточуючого світу. якщо ж казати про красу людини, то вона полягає не стільки в її зовнішній привабливості, скільки в багатстві її душі та багатогранності її натури. і якщо усе на нашій планеті створено досить обдумано, усе урівноважено і взаємозалежно, людині в цій рівновазі відведена найголовніша роль. бо саме від людей залежить, наскільки довго буде існувати краса навколишнього світу, яку створила не підвладна нашому розумінню вища сила, будь то бог або довгий процес еволюції. головне, що захоплює і дивує – неповторність краси усього, що нас оточує, до самої останньої билини, до самої маленької комахи. все таке приваблююче і прекрасне! все це створено для людини, яка отримала змогу милуватися цією красою і створювати не менш красиве. і тому, як казав видатний російський письменник ф. м. достоєвський – «краса врятує світ». цей вислів, на мою думку, можна декілька перефразувати – краса врятує світ, а краса самого світу врятує людей і надихне їм прагнення до прекрасного.