Яке лихо вчинив бугай Петька? (Тореадори з Васюківки)

Уходит в то время, когда прогресс представлялся людям дорогой в «техногенный рай» и справедливое общество. В наши дни все более четко вырисовывается та пропасть, в которую ведет нашу страну и все человечество «прогрессивное развитие», с его «гражданским обществом» и «либерально-правовыми» взаимоотношениями между людьми. Людьми, которые уже развили в сверхкульт индивидуализм и жажду потребления, поклоняются «золотому тельцу» и безделушкам. «Гражданское общество» с его вседозволенностью и мнимыми правами человека, с его законами вскоре обернется своей демонической изнанкой и окажется реальным адом, а не иллюзорным «техногенным раем».Прямым результатом прогресса нашей мультикультурной цивилизации является падение нравственности, удручающая бездуховность, растущая взаимная ненависть расовых, конфессиональных, национальных и социальных групп, сопровождающаяся наращиванием количества и качества средств уничтожения жизни. Результат прогресса такой цивилизации – все более мощное оружие в руках все более аморальных людей. Человечество охватила болезнь, ее симптомы – все более хищное отношение к Природе и себе подобным. И главная трагедия в том, что большинство людей не осознает эту болезнь.Нравственная деградация, порча души подвела людей к смертельно-опасной черте. История показывает, что бесполезно пытаться пробудить в людях нравственность, если порочна общественная среда, в которой они обитают, если человек попрал законы и заветы своих праотцов, которые выжить его Народу и оберегали от вируса разложения многие века.

«Тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття. 
Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу. 
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. Бо дружина Палатна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульетти. 
Звичайно, література і життя — це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки: 

Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, 
а я тебе ізгадаю сім раз на годину. 

Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — Івана та Марічку.