До якої думки підводить читача автор в оповіданні "Білий кінь Шептало" таким завершенням твору?

Кожен має доводити в першу чергу собі, що він особистість. Ми маємо бути в душі тими ким ми є, а як сприймає нас суспільство, то не головне!

І
Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.
І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?
Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".
Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".
II
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.
А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".
Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто в її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче гати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.

У кожного народу є власні майстри слова, що стали символами нації. Для українців це Тарас Григорович Шевченко, для росіян – Олександр Сергійович Пушкін, для англійців – Вільям Шекспір, для німців – Йоганн Вольфганг Гете. Цей перелік можна продовжувати безкінечно. У творчому доробку кожного з цих митців є багато геніальних творів, віршів чи прози, які вважаються перлинами літератури. І не лише літератури окремого народу, а й загальносвітової. Саме тому кожна нація пишається своїми поетами та письменниками.

Література – це сукупність творів, написаних різними поетами та письменниками, у різних країнах та різними мовами. Митці порушують безліч цікавих та актуальних питань у своїх романах, оповіданнях та віршах. Деякі з них стосуються лише певного народу. Наприклад, визвольна боротьба за незалежність чи тема кріпацтва в Україні, про які ми можемо прочитати у геніальних поезіях Тараса Григоровича Шевченка. А деякі проблеми будуть актуальні для усіх націй, тому їх називають загальнолюдськими. Найчастіше це філософські проблеми пошуку сенсу життя або тема кохання, яка буде актуальною у всі часи і в усіх народів. Для того, щоб твори певного письменника чи поета стали зрозумілими для представників інших країн, їх перекладають на різні мови. Саме завдяки талановитим перекладачам ми зараз можемо читати українською мовою дуже багато творів світової літератури, починаючи від «Одіссеї» Гомера і закінчуючи сучасними книжками, як наприклад, історії про Гаррі Поттера від Джоан Роулінг. Так само іноземці можуть читати англійською, німецькою та іншими мовами твори українських письменників та поетів: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного тощо.

Все це і є література. За шкільною програмою ми знайомимося з найвидатнішими зразками української та зарубіжної літератури. Ми вчимося аналізувати зміст творів, характеризуємо персонажів, визначаємо проблематику. Перед нами постають картини з життя та побуту різних людей, представників різних професій та різних народів.

Знайомлячись з літературою інших народів, ми розширюємо власний світогляд. А пізнаючи світ української літератури, ми вчимося цінувати надбання власного народу. Ми пишаємося мудрість й талантом наших майстрів пера. Саме тому дуже важливо вивчати літературу не лише свого народу, а й інших. Як писав Тарас Шевченко: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».