Поетичний образ-персонаж матері робить ЦЕ, бо переконана, що в житті сина не буде рівної дороги. До ть знайти про який твір з української літератури йде мова

Вірш «ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ — ЛЮДИНА...» входить до збірки «Земне тяжіння». У ньому В. Симоненко очищує від бруду, підносить з болота розтоптану в роки сталінського свавілля люд­ську гідність. Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевер­нути душу, примушує замислитися над таким простим і водночас складним запитанням:

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Поезія має глибокий філософський підтекст. Людина повинна знати, що вона не бездушний гвинтик. Саме людина створює цей світ, і вона має про це пам’ятати, шанувати свою гідність. Вона повинна усвідомлювати, що має право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можли­вість жить так, як вона хоче, і, звичайно, право на щастя. Людина — це цілий світ. Вона особлива, неповторна особистість:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Вірш спонукає замислитись кожного: чи так я живу? Чи гідний я високого імені Людини? Що слід зробити, аби залишити по собі добру пам’ять,

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.

Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!».

Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. Тієї ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.