Випадок коли за маскою добра ховалась зло (бажано твір)​

Стиль повісті Осипа Туринського «Поза
межами болю» належить до напрямку
класичного експресіонізму в розвитку
української літератури початку XX ст., у
якому мистецтво тісно пов'язане з
реальністю, проте вираження знаходить
через дослідження глибинних психологічних
і душевних процесів, що відбуваються в
людині. У творі Туринського зображено
загострене суб'єктивне світобачення через
призму переживань та емоцій автора в
екстремальній ситуації. Письменник
засуджує потворні явища життя, жорстокість
війн і кровопролить. Безумовно, світ
далекий від досконалості, де «слабший
мусить померти, аби сильніший вижив».
Письменник воював від час першої світової
війни, зазнав жахів полону, тому його твір,
пропущений крізь власне серце, набуває
великої значущості в скарбниці української
прози.
За визначенням 0. Туринського, «Поза
межами болю» — повість- поема. У центрі
сюжету — поневіряння військовополонених,
колишніх солдатів австрійської армії, сімох
друзів у нещасті: Штранцінгера,
Добровського, Ніколича, Саба, Бонні,
Пшилуського та Оглядівського (саме від
особи останнього ведеться розповідь). У
передньому слові автор зазначає, що вони
стали жертвою злочину: «Це був злочин,
якого люди і природа допустилися на нас і
який і нас приневолив стати злочинцями
супроти духа людства». Утікши від
охоронців, чоловіки опиняються наодинці з
дикою природою, де лише сніг, холод, голод
і жодної живої душі. Найбільша небезпека
для втікачів — замерзнути в лютий зимовий
мороз. Письменник досить точно
використовує оксюморон, щоб передати
весь жах ситуації, в яку потрапили герої
твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи».
Здається, що й природа відвертається від
нещасних людей: «Чорні хмари закрили
заздрісно сонце і блакить неба й повисли
над ними, як велетенські чорні крила
всесвітнього духа знищення». І далі ті ж
хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в
українській літературі письменник
використовує природу не як тло чи опис,
суголосний подіям, а як караючу ворожу
силу. Лише в передсмертному маренні
природа змінюється у свідомості людини:
«Синє небо любо й приязно сміється...»

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни - основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат - чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість до ншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання - трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.