Твір “Дивак” Гр. Тютюнника є оповіданням, тому що Твір “Дивак” Гр. Тютюнника є оповіданням, тому що Твір “Дивак” Гр. Тютюнника є оповіданням, тому що уменя есть 15 минут А) дядько Шпичак стріляє в лося; Б) загибель лося; В) опис лося; розповідь про його життя; Г) пригоди лося на річці; брати рятують лося. Закінчить речення. 1б. Твір “Дивак” Гр. Тютюнника є оповіданням, тому що Установіть відповідність між висловами та персонажем твору (Гр. тютюнник “Дивак” 3б. 1 2 3 1.“Тут на землі не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають.” А) Олесь 2.“Навіщо лід псуєте? Він ще молодий”. Б) учителька 3.“Бий зрадника!” В) дід Прокіп Г) Федько. Дайте повну розгорнуту відповідь. 3б. Виконайте одне із завдань. А) Доведіть, що милосердя, співчуття-це риси людяності, які розкриваються через образи хлопчиків із оповідання “Лось” Є. Гуцала. Б) Схарактеризуйте риси вдачі хлопчика Олеся з оповідання Гр. Тютюнника “Дивак”.

1-г

Объяснение:

Питання про абсолютну волю – є питанням віків. В кожній історичній епосі, людина, що жила у соціальній спільноті, відчувала себе, до певної міри, некомфортно, через приписи людських законів і шукала в собі відповідь на питання – чи існує свобода взагалі ? І чим вона є ?

Багато хто буде говорити, що держава, та й взагалі суспільство, створюють умови за якими людина повинна жити навіть всупереч власному переконанню.

Деякі мислителі дивляться із замилуванням у минувшину і твердять, що там, де не було зорганізовано повноцінного суспільства, людина почувала себе у повній свободі.

Можливо і так. Проте, свобода людини була тоді, а мова йде про первісну добу історії людства, обмежена природою. Природні умови ув’язнили людину і змусили творити суспільство – спільноту людей. Бо лише у взаємодії багатьох людей, можна було вижити у час Льодовикового періоду.

Був і інший шлях – незалежний, індивідуальний. Цей шлях обрали неандертальці, які і загинули в умовах абсолютної свободи від суспільних ознак.

Отже, людина втратила свободу добровільно, ставши на шлях будівництва суспільства.

Вона пройшла етап кочівництва, де проходило активне викорінення всіх елементів повної незалежності індивіда і врешті ми прийшли до осілого життя, де окреслилася ще глибше майнова нерівність та гонитва за збільшенням особистого майна, що стало відтепер запорукою та мірою свободи.

Так ми жили тисячоліттями, доки не з’явилося християнство, що масово окреслило свободу, як щось зовсім інше. Я підкреслюю – масово, адже нову релігію сприйняв у перших століттях першого тисячоліття нашої ери весь цивілізований тодішній світ.

І справді, людина тисячоліттями шукала звільнення – то від природи, то врешті решт від самої себе. Жак Філіп пише: “Справжня суть свободи – в тому, щоб ні до чого не прив’язуватися”. Думка слушна, проте суперечить людській природі. Не можна прожити життя і ні до чого не прив’язатися.

І що робити, щоб отримати абсолютну свободу? Потрібно довіритись Богові, взяти на плечі свій щоденний хрест і розпочати кожного дня брати участь у житті. Суспільство не зламати, та й взагалі чи варто витрачати на це наше життя? Ми повинні усвідомити, що ми – лише гості на цій Землі, а природа є доброзичливою господинею, що за нас до столу, скуштувати своїх плодів.

Тому запорука свободи ще є у любові до своєї праці. Кардинал Вальтер Каспер пише про життя священика, як про “Служителя радості”. Та це поняття, очевидно, є ширшим. Ми всі повинні бути “Служителями радості”, з любов’ю і задоволенням виконувати свою роботу і таким чином змінювати суспільство, в якому проживаємо. Свобідне те суспільство, у якому кожний його член виконує те, до чого покликаний.

Нам потрібно жити, вириватися за рамки ілюзій і бачити світ, пізнавати його. Думати про час і не лякатися його, лише Бог стоїть над часом, а ми ті, хто наповнюємо його змістом.

Якщо б я могла написати листа Яві, я б звернулася до нього приблизно з такими словами:

«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені до дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.

Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.

Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.

Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках.

Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.

Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.

До побачення, Яво, і усього тобі найкращого!»