Дід Прокіп з оповідання Гр. Тютюнника "Дивак" учив свого онука...

По дорозі зустрічає діда Прокопа, вони разом їдуть по солому. Дід любить внука, цікавиться його шкільними успіхами.

    Його настанови пристосовуватися до життя («А треба — в людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов»), помічати, що погано лежить («Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери»), не дуже зрозумілі доброму та вразливому до чужого болю внукові. Подальша розмова ще більше засмутила Олеся.

Объяснение:

Коротше, я писала твір приблизно на цю тему, скидую тобі,може щось знайдеш,що тобі до

        

Шептало – кінь, головний герой оповідання «Білий кінь Шептало». Він - інший, він відрізняється від тих коней, що стоять поруч із ним у стійлі. Але до чого призводить життя у стаді?
                На мою думку, Шептало – це образ, через який автор показує незвича -     йних, не таких, як інші, людей. Білому коню не подобається стояти поруч із  іншими, він хоче до лісу, де живуть його родичи. Це правильно, бо люди, якімають інакше мислення, або зовнішність, повинні находити тих, хто приймеїх, зрозуміє та відчує їхню натуру, буде поважати такими, якими вони є. Шеп - тало також цього прагнув. Нарешті, коли він звільнився від злих погонщиків  стада і втік до лісу, кінь мав би відчути себе счастливим. Цього, на жаль, не сталося. Шептало звик, що його покриває слой сірого бруду, що всі відносятсядо нього, як до звичайного раба. Він втратив свою особистість. Ліс не манив його, а лякав. Річка – його давня мрія, повернула його шкірі білий колір та срібний блиск. А кінь знову викачався в багнюці. Замість того, щоб відправитися шукати своїх родисів та однодумців, вийти зі своєї зони комфорту, Шептало повернувся до стада. Воно його змінило, і він вже не був білим чарівним створінням, наділенним розумом. Він був просто конем, який злякався і забув  справжнього себе…

           Головне у цьому житті – зберігати себе, свою натуру, бути справж-нім та не піддаватися натовпу, не піддаватися критиці і образам. Кожен колись був «білим конем», але не кожному вдалося це зберегти.

:Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій…Відвідавши знедолену свою Вітчизну, проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, поет відчув відгомін спалахів селянських повстань по Україні… Він побачив, як пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок:…вставайте, кайдани порвіте.Це був заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.Поет вірив у світле майбутнє України, вірив, що змінити соціальний устрій гноблених можна. «Заповіт» — це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія.Поезія перекладена більш як п’ятдесятьма мовами світу, на слова написано понад півсотні музичних творів. А мелодія «Заповіту», яку знає кожен в Україні, належить полтавському вчителеві Гордію Павловичу Гладкому.«Заповіт» Т. Шевченка залишив у духовному житті нашого народу помітний слід.І мене в сім’ї великій,В сім’ї вольній, новійНе забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.