Невеликий Фанфік за мотивами пригод Калле Блюмфікста​

Я занял твою душу

Он стоял глядя в окно. Ооо! Этот безумный и не справедливый мир! Он этих малолеток, а они так обошлись! Эйнар как всегда выкрутился, его миссис Лисандер вытащила, сказала мы его насильственно заставили... Враньё! Раздались шаги в дверь постучали... Сглотнув подступившие слёзы, Артур "Войдите". Краем глаза он увидел вошедшего.

-А... Это ты Йомен?

-Ну конечно же это я! Кто же ещё? А ты думал Счастливчик Эйнар?-в его голосе чётко слышалось нескрываемое презрение.

-Нет!-Артур улыбнулся,-до него теперь мне всё равно! Трус-одно слово!

-Зато мы до жути храбрые!-в голосе Йомена слышалась улыбка.

На улице послышалась сирена и звук мотора.

-Это менты...-выдохнул Артур.

-Прощай... Друг!

-Только друг?-голос Артура был расстроен.

-Нет... Не только друг...

Артур почувствовал чужое дыхание. Он резко обернулся. Йомен прижал его к себе. Его губы были всё ближе. Артур мгновенно ответил на поцелуй. Но к ужасу ( а может к счастью ) они стояли возле окна.Артура перекосило от ужаса, когда он понял что ещё чуть-чуть и он упадёт секунды и произошло сразу две вещи. Первая-поцелуй закончился, а вторая-Артура перевесило и он упал...

***

Йомен же с неподдельным ужасом в глазах смотрел на смерть друга, а теперь ещё и son amour(*) и не понимал что ему делать... Наконец понял... Бесстрашно он поднял колени на подоконник и спрыгнул с высоты 5 этажа...

Как ни странно он не умер от разрыва сердца ещё в полёте, но только он упал на землю почувствовал жуткую боль до слёз в голове и громкий треск в ушах.Он подполз к Артуру и с жутких усилий дотронулся до уже похолодевшей руки Артура. Он взглянул на небо... А затем... Перестал чувствовать себя

Сила краси безмежна… Вона здатна перевернути відчуття, надихнути на нові звершення та подарувати низку приємних вражень. Можна милуватися і захоплюватися звичайними речами: сходом сонця, квіточкою кульбабки, посмішкою сусіда чи навіть незвичайною формою камінчика на дорозі. Можна отримувати від усього цього позитивні враження і дарувати їх іншим.

Мабуть, на підсвідомому рівні, кожна людина прагне до прекрасного. Відомі непоодинокі випадки, коли витвори мистецтва були здатні змінити долю, а прекрасні природні ландшафти – заспокоювали у хвилини розпуки та надихали до життя.

Малечі з дитинства прищеплюють любов до прекрасного, адже це запорука розвитку естетичних смаків, це шлях до добра і гарних вчинків. Людина, що захоплюється красою навколишнього світу не може бути злою, вона націлена та творчість а не на руйнування.

Люди намагаються оточити себе прекрасними предметами у побуті, обирають найгарніші речі, щоб прикрасити себе, звертають увагу на те, що милує око, і все це – заради краси. Нажаль, не всі розуміють, що краса буває різною. Зовнішні прояви краси не здатні вплинути на покращення життя у світі, найцінніша – внутрішня краса. Найкрасивіша та людина, у якої гарна душа. Такі люди наділені найкращими якостями, які привертають до себе увагу: вмінням співпереживати, добротою, щирістю, відданістю. Такі люди здатні подарувати оточуючим відчуття насолоди красою, бо саме такі прояви цієї якості і здатні врятувати всесвіт.

Треба старатися бути красивим душею, мати потяг до досконалості. Це стремління повинне бути постійним, а не тимчасовим, для того, щоб по вихвалятися своїми гарними якостями. Якщо кожна людина, намагатиметься додати до життя, хоч крапельку прекрасного, світ зміниться на краще. Щезнуть горе, війни та злидні. І тоді, дійсно, рятівником світу стане краса.

Головний герой повісті — підліток Павлусь. Скільки пригод випало на його долю! Хлопець жив у сел вка з дідусем, матір’ю та сестрою Ганнусею, але одного дня життя його перевернулося. Павлусь утратив рідних, а сестру вороги забрали в полон. Щоб урятувати її,, герой вирушає в далекі й небезпечні мандри. Павлусь намагається довести собі, що він — гідний нащадок козаків-запорожців, вірних захисників України. Саме тому хлопець залишає козаків, старшого брата й батька та їде за сестрою. Чимало перешкод виникло на шляху до Криму, але хлопець не здавався: він же славного козацького роду!

Його продавали, змушували тяжко працювати, карали, але він гідно переніс випробування долі, не втратив почуття гідності, допомагав іншим у скруті. Звісно, що таким сміливцям посміхається доля. Павлусь досяг своєї мети: Девлет-ґірей відпускає сміливого хлопчину з сестрою з неволі та навіть дає охоронну грамоту, щоб дорогою не чіпали татари. Думаю, що в майбутньому з Павлуся дійсно вийшов гарний козацький кошовий.