Контрольний письмовий твір , , Ідея патріотичного оптимізму та життєлюбства у творах Олега Ольжича й Олени Теліги Может хоть сейчас

Для Олени Теліги, як і для багатьох її однодумців, провідною ідеєю і в поезії, і в громадській діяльності була ідея державності України. Цьому було присвячене її життя. Так, у вірші "Пломінний день", що належить до громадянської лірики, поетка декларує своє життєве кредо — служити рідній країні. Душа її сповнена енергії жити і боротися заради Вітчизни до кінця життя: "Хай несуть мене бурхливі води Від пориву до самого чину!". Авторка переконана, що там, де є патріоти, там немає байдужих: "Хоч людей довкола так багато, Та ніхто з них кроку не зупинить, Якщо кинути в рухливий натовп Найгостріше слово — Україна". У творі простежується філософська думка про те, що героїня ладна боротися до останнього, бо її душа "рушає на шляхи великі". Використовуючи метафоричні образи, поетеса прагне своїм закликом збудити "застиглі і покірні води", щоб вони "забурлили водоспадом" саме "на землі байдужо — непривітній". Авторка утверджує активну життєву позицію: "Хочу жити, аж життя не зломить..."

У вірші "Радість" ми бачимо ліричну героїню, яка несе радість у серці, причини її пояснити не може, до неї "радість тулиться", і ця радість передається поетичним порівнянням "як безжурний вітрогон хлопчина". Радість спинити не можна, бо "Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли". Ця безжурна радість переповнює вщерть: "Пролітаю між людьми похмурими, Козачка вдаряю попід мурами..." Весь вірш пройнятий життєрадісною настроєністю, передає ніжний ліризм і оптимізм ліричної героїні.

У вірші "Сучасникам" Олена Теліга насправді звернулася не тільки до сучасників. Можна стверджувати, що рядки цього твору — моральний заповіт усім нащадкам, яких вона закликає не до словесних гасел, а до конкретних дій: "Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби — спокійний і суворий". Людина може бути ослабленою своїми переживаннями, інтимними почуттями, коли ж ідеться до справи, то поетеса закликає: "Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив". Сама ж лірична героїня має все це поєднаним у житті "у святім союзі", де є й "душа і тіло", і "щастя з гострим болем". Проте людина може підпорядкувати все своїй волі, як це може зробити вона: "Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джерелом на волю!" Не слід зрікатися радостей, що їх дарує доля, але, коли цього потребує справа всього життя, коли перед нею ворог, — вона не дозволить собі бути слабкою.

Объяснение:

Так, у вірші «Пломінний день», що належить до громадянської лірики, поетка Олена Теліга декларує своє життєве кредо — служити рідній країні. Душа її сповнена енергії жити і боротися заради Вітчизни до кінця життя: «Хай несуть мене бурхливі води Від пориву до самого чину!». Авторка переконана, що там, де є патріоти, там немає байдужих: «Хоч людей довкола так багато, Та ніхто з них кроку не зупинить, Якщо кинути в рухливий натовп Найгостріше слово — Україна». У творі простежується філософська думка про те, що героїня ладна боротися до останнього, бо її душа «рушає на шляхи великі». Використовуючи метафоричні образи, поетеса прагне своїм закликом збудити «застиглі і покірні води», щоб вони «забурлили водоспадом» саме «на землі байдужо- непривітній». Авторка утверджує активну життєву позицію: «Хочу жити, аж життя не зломить...»

У патріотичній ліриці Олег Ольжич на диво сповідальний. Очима свого покоління він дивиться на світ в циклах віршів «Городок. 1932» та «Незнаному воякові». Навіть для нашої молоді актуальні рядки:

І бачили очі дитячі твої,

Широкі і схожі на рану,

Як люди, що знали визвольні бої,

Улесливо кланялись пану.

І слухали уші, коли вчителі

Учили, нечесно-лукаві,

Лучити гонори своєї землі

У службу ворожій державі...

І встала потворна оголена суть

Повільно зради ідеї.

Не може, не може, не може ж так буть,

Облудники і фарисеї!

У своїй творчості Теліга стояла на межі, де закінчується спокій, сірість буднів і починається палахкотіння вогню боротьби, справжнього життя.

Объяснение:

Когда я читал повесть А. Я. Чайковского «За сестрой», мне казалось, что передо мной предстал герой-богатырь с ранее читаемых украинских дум. Хотя Павлуша было всего пятнадцать лет, но он часто попадает, а затем выбирается из ситуаций, из которых ему, казалось бы, выбраться не под силу. Я понимаю, что автор явно превышает физические возможности своего героя, но, видимо, он пытался доказать нам, сегодняшним, что такие молодые герои — украшение истории Украины! И мы уже не замечаем этого преувеличения, потому что образ Павлика захватывает нас, вызывает особую симпатию, его хочется подражать и быть на него похожим.

Вот Павлусь отправляется в далекие и опасные странствия на поиски сестры, которую искренне любил. Ни лихие времена, ни полная неизвестность не останавливают юного героя, потому что его вдохновляют решительность и смелость старших соотечественников-запорожцев. Он пытается прежде всего себе доказать, что достоин их, верных защитников нашей земли от татарских набегов.

Андрей Чайковский не идеализирует Павлуся. Хотя, конечно, в первую очередь, наделяет его лучшими чертами, за которые парня нельзя не полюбить. Что касается меня, то я преклоняюсь перед патриотизмом смелого Павлуся клятву на верность родному краю, которая звучит во внутренних монологах героя, а также перед искренностью и мягкостью души, теплотой и нежностью чувств. Даже то, что он якобы уступает совестью и прибегает к хитрости и обмана татарина, который хотел вернуть парня к двора Сулеймана, можно оправдать. Им руководила цель во что бы выжить, чтобы осуществить свою мечту — найти сестренку Ганнусю и освободить ее из неволи. Этой благородной цели были подчинены все его поступки и поведение, пока не сбылась его встреча с сестрой.

Думаю, образ Павлика надолго запомнится не только мне, но и моим сверстникам, так волнует и наполняет души искренней любовью к родной земле и ее истории.

Відповідь:

У творі М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять" читач поринає у дитинство автора - часи, коли шанувалися українські традиції. Читаючи твір, ми маємо змогу познайомитись зі звичаями та традиціями українців. Твір насичений прислів'ями та приказками. Ось деякі із них:

Сто друзів - це мало, один ворог - це багато.

Над шкурою дрижати - людиною не жити.

Де не посій, то вродиться.

 Ці влучні народні вислови дозволяють нам пізнати чим жив народ, який світогляд мав. Вміло автор передає і розуміння сенсу життя, особливості побуту українців. Так, матір хлопчика каже: "Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі і на комині, і на полотні, яке зодягає нас". З особливою любов'ю наші предки ставились до землі, мали давні традиції її обробки. Батьки Михайлика розуміють, що земля - їхня годівниця, тому дотримуються усіх звичаїв, пов'язаних із її обробкою.

Пояснення: