Кому належать ці слова? У якій ситуації вони прозвучали? 1. «Нащо мені те знати, як по небі зорі ходять або як люди живуть поза морями»? 2. «Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» 3. «Любо на волі дихнути! Коли б воля, заспівав би...» 4. «Мандрівочка:—рідна тіточка». 5. «Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку». 6. «Годі, пані, годі... Цього вже не буде!» 7. «Тепер я вже не боюся вас!» 8. «Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!»

Звичайно цілий твір я писати не буду, проте   поділюся думками. бог не зможе тій, людині, котра свідомо не бажає прийняти від нього . бог насильницькими не діє, адже бог-це джерело любові. можна зробити паралель із нашим життям: батьки бажають дятям найкращого, та коли ті свідомо вибирають гірше, то ми безсилі тут щось вдіяти. людина, яка все життя йшла проти своєї совісті просто не зможе прийняти все, що їй приготовив всевишній. адже існує таке поняття: "спалена совість", насправді це поняття жахає, це фактично самогубство, і як правило, без   господнього  воскресіння тут нічого не вдієш. 

Предлагаю ограничиться монологом Русалки из драмы Леси Украинки "Лісова пісня ". 

Я не кохала? НІ, то ти забула, 
яке повинно буть кохання справжнє! 
Кохання - як вода, - плавке та бистре, 
рве, грає, пестить, затягає й топить. 
Де пал - воно кипить, а стріне холод - 
стає мов камінь. От м о є кохання! 
А те твоє - солом'яного духу 
дитина квола. Хилиться од вітру, 
під ноги стелеться. Зостріне іскру - 
згорить не борючись, а потім з нього 
лишиться чорний згар та сивий попіл. 
Коли ж його зневажать, як покидьку, 
воно лежить і кисне, як солома, 
в воді холодній марної досади, 
під пізніми дощами каяття. 

Несомненная классика, реномированный автор, популярное произведение. 
В 80-е этот отрывок разучивали к экзаменам в театральном.