Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки. Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу. Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх. Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба. Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест. Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"Війна — жорстока річ. Від неї постраждали мільйони людей. Причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. Ми не можемо знати, чи усвідомив Фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. Діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. Дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. У кожному разі, двоє дівчаток — дочок Фрідріха — ні в чому не винні. Та деталь, що будинок простояв пів-віку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.
Елена Ирина
21.09.2021
Головні герої повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» два хлопчика, які живуть у селищі Васюківка - Ява Рень і Павлуша Завгородній - бешкетники, фантазери і порушники дисципліни.
У Яви руде волосся, а обличчя густо вкрите веснянками. Ява енергійний і відчайдушний, саме він є ініціатором геніальних ідей: то метро під Васюківки прокласти, то влаштувати бій биків, то побудувати підводний човен. У нього унікальне і незвичайне ім'я Ява. Насправді його звуть Іван, але коли він був маленький, і його запитували, як тебе звати, то він говорив, Ява, а останні букви ковтав, так його в селі й прозвали Ява. Павлуша - кращий друг Яви. Він більш урівноважений і спокійний хлопчик, любить малювати, мріє стати льотчиком, але не менше Яви любить різноманітні пригоди і таємниці. Розповідь з добрим гумором про чудові, веселі пригоди і кумедні відкриття українських хлопчаків - двох нерозлучних друзів, які й дня не можуть прожити без пригод. Про пригоди, які чекають нас прямо за порогом дому, якщо вистачає фантазії їх побачити. А фантазії у героїв цього твору, вище даху. Одна лише ідея будівлі метро від сараю до свинарнику чого коштує? ! І адже майже вийшло ... Зовсім трохи прорити залишилося, та свиня в тунель провалилася. Нудьгувати друзі не вміють. Як не звикли і сумувати. Не вийшло тут - знайдемо іншу справу. Кожен день нова пригода. Одне смішніше іншого. Причому, все виходить як би само собою, так легко і невимушено. Васюковскіе « тореадори » завжди мають благородні наміри, але на жаль, іноді потрапляють в прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити свої помилки і намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нові авантюри. Задумка про метро була просто грандіозна, найголовніше - система оплати: з усіх 3 копійки, родичі безкоштовно, а з вчительки математики - 5 копійок. Коли я читала розповідь, то проти волі переживала разом з героями емоції, які відчували вони, то разом з героєм втягувала голову в плечі від сорому, то відчувала, як з глибини душі піднімається гордість за свого друга ... Хлопчаки показані такими, як є в нашому житті. Читаючи про цих бешкетників, шкідників, мрійників про пригоди і подорожі, віриш, що це живі справжні хлопці . З ними трапляється і веселе і сумне, вони сваряться і миряться, загалом живуть звичайним хлоп'ячім життям. За їх вчинками, ми бачимо, що це справжнi, віддані й вірні друзі. Дружба. Так дружити можуть тільки діти. Щиро, віддано і з самопожертвою заради спільної справи і друга .. А ще, це дуже сміливі хлопчики. Коли вони зрозуміли, що собака потрапила в колодязь, то не роздумуючи вирішили її врятувати, не дивлячись на небезпеку. «Тореадори з Васюківки» - це не тільки смішний розповідь про витівках. Ця книга насамперед про справжню дружбу. Хлопчики показують приклад того, як треба дружити. Вони справді готові один за одним і в вогонь, і в воду, ділять разом не тільки радості, а й печалі. І мені здається, що якби у них з'явився ще один друг, то і йому було б так само весело і ніколи було б нудьгувати. А ще він би знав, що його самого не кинуть у біді і ніколи не зрадять. Таких друзів мати не соромно, про таких друзів можна тільки мріяти, вони не роздумуючи прийдуть на до завжди виручать в будь-якій ситуації. Я бажаю кожному мати таких друзів.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"Війна — жорстока річ. Від неї постраждали мільйони людей. Причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. Ми не можемо знати, чи усвідомив Фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. Діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. Дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. У кожному разі, двоє дівчаток — дочок Фрідріха — ні в чому не винні. Та деталь, що будинок простояв пів-віку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.