Бистрей твір-опис природи у худ стилі стилі на основі особистих враженнь. если не правильно то я сорян

Жанрова специфіка. Ідейно-тематичний зміст

За жанровими ознаками «Камінний хрест» є оповіданням. За аналогією до багатьох інших творів письменника його називають новелою. Сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням, внутрішнього світу головного героя. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі українського селянина-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі і ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на чужині, і тоді, коли його не стане в живих.

У творі порушено проблеми:

віковічного зв’язку з рідною землею;

сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;

масового зубожіння селян, що спричинило масову еміграцію за океан.

Сюжет

Новела складається з семи розділів (фабула як така відсутня).

Перший розділ виконує функцію [[. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».

У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх за до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».

Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як не воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.

У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».

"Джури козака Швайки" - це тільки перша частина приголомшливої трилогії Володимира Рутківського. Можна сказати, що цей твір - наш український Гаррі Поттер! І тільки відсутність реклами, невеликий тираж і українська мова, якою, на жаль, володіють не всі, не дозволили цій книзі повторити успіх знаменитого серіалу Джоан Роулінг. Тут є абсолютно все, що повинно бути у книзі для підлітків:  динамічно розвивається сюжет, не надто складний, не дуже простий;  трошки чарівництва; герої, на яких можна рівнятися; є чого повчитися.
Книга розповідає про ті часи, коли козаки вже були, а справжньої Січі ще не було, про той період української історії, коли наші предки зрозуміли, що дати відсіч татарам можливо  тільки спільними зусиллями.
Головні герої - два хлопчики, які знай собі пасли курей та корів, а потім опинилися в самому епіцентрі подій, там, де в дніпровських плавнях козаки билися з татарськими ордами. Які ж колоритні і потужні персонажі вийшли у Рутківського - і діти, і дорослі! Але моїм улюбленцем став Санько – дванадцятилітній хлопчик, майже мій ровесник. Санько – один син у матері. Мати його дуже любить. За характером він мрійливий, спокійний, розважливий. Він має незвичайні здібності - уміє подумки віддавати накази й прохання, навіювати думки. «…найбільше Санькові до вподоби блукати поміж небом та землею. Ось так: заплющиш очі, розслабишся, ніби поринаєш у сон - і ширяєш могутнім орлом у тому безмежжі, наслухаєш тишу, вдивляєшся у те, що миготить перед заплющеними очима. І, бува, часом таке побачиш, що аж душа у п’яти проситься. То промайне небом щось блискуче, схоже на велетенського птаха з непорушними сріблястими крильми, втікаючи від гемонського гуркоту, то привидяться чудернацькі будівлі, точнісінько такі, як ото поставити одну на одну десять хат. Погано лише те, що дідо не дозволяє йому довго блукати подумки. Бо, каже, так можна не втриматися і розповісти комусь, що з ним було чи ще буде».

 Він з своїм другом Грициком потрапляє у різні пригоди. Що б не трапилося з друзями, він виявляє самостійність, наполегливість, кмітливість, дорослість. Санько не вважає себе дитиною, він, хоч і малий, але вже може бути справжнім козаком і битися з татарами нарівні з своїми товаришами. Він вправно скаче на коні, може ходити в розвідку і залишається непоміченим.

Він дуже жалісливий до свого вчителя і старшого друга – діда Кудьми. Намагається врятувати діда від неминучої смерті, а коли той все ж помер, Санько тяжко переживає цю втрату.

Мені сподобалося в цій книжці все, усі пригоди. Один з них, дуже яскравий, епізод із страшною хижою дикою кішкою: «Санько напружено вдивлявся у сіру пляму, котра піднімалася вгору.«Не лізь, - подумки умовляв він її, як ото нещодавно курчат на своєму подвір’ї. - Ти ж сита. Навіщо тобі ще й ми? Ну, не лізь же далі, зупинися!»У відповідь почулося зле сичання. Два вогники блиснули у Саньків бік. Та він був ладен присягнутися чим завгодно, що сіра пляма завмерла!«Молодець, - подумки продовжував він говорити з дикою кішкою. - Йшла б ти собі до лісу, га? Ну, що тобі варто це зробити? Там же поживи скільки завгодно. Ну, йди тебе, йди геть!…»Він уявив, як дика кішка, зупинившись, почала роздумувати, що їй робити далі. Потім вона розвернулася і поволеньки стала спускатися по стовбуру…За мить під Сторожовим дубом почулося м’яке гупання.- Пішла! - зраділо видихнув Грицик». Хотілося б, щоб більше було таких людей, як Санько, у наш час. Україна могла б пишатися ними.