Есе на тему:"Якою я бачу свою життєву стежину?".До ть вас... дам только напишіть

Объяснение:Скоро в нашому учнівському житті настане переломний момент: ми закінчимо школу й розлетимося хто куди. Тому вже сьогодні кожен із моїх однокласників задумується над вибором життєвого шляху.

Залежно від того, яку путь обере людина, буде визначена її подальша доля.

Роздуми про власне майбутнє – це роздуми, де навчатися і працювати. Це вибір певної лінії поведінки, вибір життєвих принципів, визначення особистої системи цінностей…

Не раз мені доводилося чути від дорослих, як важливо знайти своє місце в житті. Тоді я над цим не замислювався, бо знав, що моє місце в моїй родині, в школі, серед друзів. І тільки зараз зрозумів, наскільки це важливо – обрати свій вірний шлях, який пов’язаний ще і з професією!

Я знаю багато своїх однолітків, які сильні, загартовані, міцні і дужі. Вони готові до життя.

Яке воно буде? Спокійне чи бурхливе, щасливе, чи нещасне? Це залежить від багатьох обставин і людей.

Любов до рідних та друзів, дотримання норм моралі може бути запорукою успіху.

Що ж до професії, то найбільше мене цікавить робота з людьми. Цей вид діяльності передбачає щоденне спілкування з широким колом чи то учнів, чи то пацієнтів (залежно від фаху). Розумію, щоб давати іншим якісь поради, фундаментальні знання, вказівки, треба довго й наполегливо вчитися, і я готовий до цього. В майбутньому я стану найкращим лікарем і буду багато допомагати різним людям.

Я мрію стати чудовою, доброю і співчутливою людиною і це не просто мрія - це моя ціль в житті!

Хотілося б, щоб я й усі мої однокласники досягли того, про що ми мріємо. Дуже добре, що мрії ці різні, несхожі одна на одну, тим цікавіше буде гати, як кожен із нас прокладатиме свою щасливу життєву стежку у своє майбутнє.

Я вже визначився з планами на далі, почуваю себе спокійним і сповненим сил, аби утілювати ці задуми в життя.

(Вибачайте якщо щось трошки не так)

Питання про долю персонажа роману "Місто" Степана Радченка досить неоднозначне. Автор показує нам шлях поступового кар'єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією. 

Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста з метою вступити в технічний інститут, а після його закінчення повернутися до села. Але вже з початку він переосмислює своє ставлення до села, яке стає для Радченка уособленням всього темного, низького, затурканого, і намагається якомога швидше від нього відмовитись. 

Символічним актом на позначення цього стає спалення старого одягу. Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього з жінкою. Починається шлях від однією перемоги до іншої. 

З підвищенням у соціальному статусу герой змінює жінок, що стають знаками його зростання: від темної селянки Надійки до блискучої, впевненої в собі балерини Рити. 

Автор не змальовує традиційного для української літератури позитивного героя, у моральному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Адже він лишає на своєму шляху покинутих жінок і зраджених друзів, а його поведінка іноді набуває тваринно-примітивних рис, як у епізоді з Надійкою. 

Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: "Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?" Одвічна боротьба тілесного й духовного, низького й високого знаходить своє вираження в образі головного героя роману. 

Засобом для легкого здобуття популярності Радченко обирає письменство. Залишивши інститут, у якому він учився з притаманною йому старанністю, герой намагається реалізуватися в літературній сфері і починає писати доволі успішні оповідання. 

Отже, на поверхні - шлях перемог, сходження нагору, у якому Радченко лишає позаду все, що для нього вже відіграло свою роль: і помешкання, і переконання, і жінок. Така відкритість до змін дала можливість Мусіньці, одній із коханок Радченка, сказати: "У тебе душа - грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане". 

Але не можна говорити про Радченка як про переможця, адже єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилась у сфері його тяжіння. Місто для героя поступово переходить із категорії "чуже" у категорію "своє", тому проблема завоювання просто зникає. 

Радченко змінився, і духовний злам був підготований усім шляхом нагору. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований герой починає розуміти, що всі люди різні. Це відкриття виявилося для нього настільки несподіваним, що він усвідомлює неможливість творити. Його твори видаються йому мертвими, бо "людина зникла від тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених". Його творчість - це шлях "від хлоп'ячої витівки до душевної виразки". 

Розчарування в місті, яке видається Радченку "помилкою історії", пробуджує в його душі прагнення повернутися до першовитоків, до природності, уособленням яких є для нього Надійка. Проте зробити це виявляється неможливим і через об'єктивні (Надійка вже одружена й вагітна), і через суб'єктивні причини. Готовність відмовитися від минулого Призвела до втрати власного коріння. Відчуття духовної порожнечі опановує Радченка. Ця проблема людини "без ґрунту", яка усвідомила втрату самоідентичності та духовної основи, є одною з наскрізних утворі. 

Герой, змінюючись, залишається на самоті, на яку приречена кожна людина, що бачить далі інших. Проте жертвою міста Радченко теж не стає, бо нагородою йому служить духовне звільнення та вивищення. 

Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку людини та письменника, і тому оптимістично звучать останні рядки твору: "І тоді, в тиші лампи над столом він писав свою повість про людей".

Климко осиротів ще до війни і єдиною рідною людиною для нього був дядько Кирило. Але після його загибелі хлопчик залишився сам у цілому світі. Потім розбомбили барак, у якому вони жили.

Хлопець втратив домівку. Йому було надзвичайно незатишно і самотньо, та він намагався жити навіть у цих умовах. Його друг Зульфат усіляко намагався йому до .

Незважаючи на лихоліття, Климко і Зульфат не обізлилися. З величезним ентузіазмом вони кинулися допомагати своїй учительці Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, перенесли її речі до вагової, допомагали носити молоко. А Климко навіть пішов за сіллю в Слов’янськ.Шлях його був надзвичайно тяжким: голод і холод мучили хлопця, страшний біль у ногах через відсутність взуття, самотність у великому і страшному світі. Та відчуття того, що він має до Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, зробили його старшим і додавали сили.

Правду говорять давні мудреці: “Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває чужий біль – вона Людина”. Дивує така самопожертва Климка, ще дитини за віком, але дорослого за вчинками.Герой надає читачам дивовижні уроки доброти, чуйності, турботи про тих, хто перебуває поруч.

Фінал повісті трагічний. Шкода Климка, якого було поранено саме тоді, коли він, здолавши величезні труднощі, все-таки дістався додому. Та хочеться вірити, що Зульфат покличе дорослих і вони врятують Климка.

Такі хлопці повинні жити, бо вони заслуговують на ймення справжньої Людини.