Мій улюблений головний герой роману «П’ятнадцятирічний капітан» - Дік Сенд. Він був сиротою, виріс у дитячому будинку. Хлопчик був дуже обдарованим. У чотири роки він навчився читати, писати й рахувати. Ще змалечку його вабило море. У вісім років він пішов юнгою на корабель.Там він став навчатися моряцького ремесла. Офіцери залюбки ділилися своїми знаннями із здібним хлопцем. Згодом капітан Халл познайомив відважного хлопця- з каліфорнійським судновласником Джеймсом Уелдоном. Той зацікавився сиротою і віддав Діка до школи в Сан-Франциско. У школі Дік особливо захоплювався географією та історією подорожей. На китобійній шхуні «Пілігрим» Дік був матросом.Хлопець був щасливий, що вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона. Кораблем командував його покровитель капітан Халл. У п’ятнадцять років він уже міг брати на себе відповідальність і доводити до кінця свої задуми.Стався трагічний випадок. Капітан Халл, боцман і матроси загинули під час полювання на кита. На борту «Пілігрима» залишився лише один моряк - Дік Сенд, тепер він став капітаном. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе. Але іншого виходу не було. Дік Сенд багато чого вмів робити на кораблі, однак йому ще бракувало знань. Він розумів, що доля корабля і всіх його супутників була у його руках. Тільки завдяки винахідливості юного капітана усі пасажири опинилися на березі неушкодженими, хоча «Пілігрим» розбився. Дік ні на мить не залишає надії на втечу з полону та повернення до Америки разом зі своїми друзями.Нарешті у цій небезпечній подорожі настав щасливий кінець. Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Геркулес повернулися до Каліфорнії. .Після повернення у Сан-Франциско юнак завзято взявся до навчання. У вісімнадцять років він із відзнакою закінчив мореплавну школу і став капітаном. У мене немає сумнівів у тому, що Дік Сенд буде прекрасним капітаном. Бо він ніколи не пасує перед труднощами, ніколи не залишає товаришів у біді, сміливо зустрічає небезпеку та любить море. В ПИСЬМЕННОМ ВИДЕ *в тетади, на листочке*

Пантелеймон Куліш є надзвичайною постаттю в українській літературі. Коли я вивчав біографію та творчу діяльність цього видатного письменника, мене вразило: наскільки різностороннім було життя П. Куліша. Ця людина поєднала в собі філолога, літературного критика, педагога, перекладача, етнографа, історика, прозаїка, поета, а в юності ще й художника. Сучасники вважали П. Куліша людиною надзвичайно великих, енциклопедичних знань.

Письменник спочатку навчався в гімназії, а потім в університеті в Києві. Але більшість знань він здобув завдяки власній наполегливості й самоосвіті. П. Куліш став першим, хто переклав українською мовою Біблію, багато творів Шекспіра, Гете, Байрона, першим створив український фонетичний правопис. Письменник першим став складати рідною мовою історичні трактати, став професійним літературним критиком. Неможливо собі уявити, що все це зробила одна людина!

Внесок П. Куліша в розвиток української культури і літератури важко переоцінити, та, в додаток до цього, найвидатнішим і найвідомішим своїм твором «Чорна рада» він відкрив новий жанр в українській літературі: жанр історичного роману. В основу цього твору автор поклав реальні події, що колись відбувалися в Україні. Головним мотивом роману є боротьба претендентів за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького. На неї було троє претендентів: Іван Брюховецький, Павло Тетеря і Яким Сомко. В результаті гетьманську владу в Україні підступно захопив Іван Брюховецький.

Роман «Чорна рада», безперечно, достовірний, але деякі історичні події того часу автор переосмислює. Наприклад, Яким Сомко не міг бути нареченим Лесі, бо за історичними джерелами він був одружений. Крім того, П. Куліш створив багато цікавих і яскравих епізодів, в яких розкрив психологію і характер персонажів твору. Спочатку складається враження, що система образів здається досить складною і великою, але, завдяки захоплюючому викладу подій і яскравій мові, роман сприймається дуже легко. Особисто я прочитав «Чорну раду» з великим задоволенням і захопленням.

«Чорна рада» П. Куліша — унікальний роман, у якому зображується героїчне минуле українського народу, неповторність якого передається через народну творчість, через мораль українців, яка залишається святою навіть для негативних героїв твору. Усі ці риси роблять роман довершеним і неповторним художнім твором, який бажано прочитати кожному українцю.

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла.

Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.

Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.

А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.  

Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.